Мандрівки близькі і далекі. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
я дуже втішився, коли в 1957 році – після закінчення університету й перед тим, як стати на учительську роботу в містечку Щирець поблизу Львова, – Львівський обком комсомолу нагородив мене, як переможця в літературному конкурсі серед молодих, путівкою на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві. Нагороду я отримав за першу публікацію циклу новел в журналі «Жовтень», серед яких був мій «Бузьків огонь», що розчулив казенні серця комсомольських керівників… Хоча мушу сказати, що серед комсомольчиків, на відміну від партійних гайдуків, траплялися й гарні хлопці: для прикладу наведу імена покійного Богдана Котика – знаменитого мера Львова, народного депутата України та Ореста Шейки – організатора Товариства Лева у Львові: виросли вони в комсомолі.
Чимало молоді поїхало тоді зі Львова на фестиваль. Перед вів популярний в Україні Дмитро Павличко, були серед нас молодий філософ Михайло Горинь, тодішні поети-початківці Микола Петренко та Іван Гущак й знамениті, голосні й чарівні сестри Байко: Марія, Даниїла й Ніна.
Одного фестивального дня, коли нам уже приїлися нескінченні відвідування концертів, форумів, круглих столів, ми зібралися на дачі в Останкіні, де мешкали наші співачки.
Треба сказати, що лункішої слави в Україні, ніж сестри Байко, тоді не мав ніхто. Можливо, ці депортовані з Польщі талановиті лемкині ніколи б не стали відомі у світі, якби не те лихо, що зруйнувало лемківський етнос: що не кажіть, а Україна таки скористалася і з насильного «возз’єднання всіх українських земель», і з насильних переселень, хоч – не дай, Боже, жодному народові зміцнювати такою ціною свій потенціал…
У Львові дівчата здобули музичну освіту, котрої, як українки, не могли б здобути в Польщі, й принесли із свого краю в український світ нікому не відомі мелодійні лемківські пісні, які на тлі радянської тарабарщини типу «Любила Миколу, бо він гарний хлопець, тепер люблю Йвана, бо він стахановець» зазвучали витонченою ліричністю, тихим українським смутком, а то й шугаївською бравадою й засвідчили нормальну тональність українського мелосу. Звісно, й тематика пісень була людською – без фальшивого совєтського пафосу й обов’язкової похвали «щасливого й радісного життя»; пісні сестер зачаровували, промовляли до національної свідомості й інколи витискали сльозу; славне тріо юних лемкинь було на той час явищем революційним: переповнені концертні зали, оплески, скандування, вигуки «слава-браво-біс» розбуджували зацькований люд, гуртували, вселяли віру у високу духовність нашого народу; тріо, крім усього, промовило до українців за кордоном, що не згас іще український дух, – ми є!
Не можна не сказати й про зовнішню ефектність дівчат. Це моє визнання стосується всіх трьох, та немає, мабуть, на світі мужчини, який не був би Парісом і не творив над жінками свій суд: у Ніну, тонесеньку й гнучку, мов бадилина, мрійливу і для мене найкращу із сестер, я був палко закоханий, але ж – хіба мав сміливість підійти до неї й признатися