Мандрівки близькі і далекі. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
Литвинюка. Це моя мандрівка до вас, поляки. Приходьте й ви до нас не із затиснутими дулями в кишенях, а з книгами, добром, піснею; приходьте й на торги – й тільки цим ми зможемо переконати світ, що наші народи дозріли до життя у європейській спільноті.
Таж немає кровної ненависті між нами, є тільки задавнений біль, і його треба втихомирити: забудьмо про Умань і Кодню, пам’ятаймо про Тараса Шевченка і Броніслава Залеського!
Примірник перекладеної в Польщі «Орди» привіз мені до Львова сам перекладач пан Єжи Литвинюк. І знаєте: він обняв мене – й від себе та Едварда Бурого привітав з незалежністю України! І це так природно: адже Польща першою в світі визнала нашу державу.
Хтось може мене спитати, чи хотів би я ще раз податися в мандрівку до Москви. Наразі не хотів би. Та я б з радістю поїхав, якби знав, що бодай два російські письменники – як оце Єжи Литвинюк і Едвард Бурий – зустрінуть мене з розкритими обіймами і щиро порадіють разом зі мною, що моя Україна вже вільна… Обізвіться, може, вже є такі письменники в Росії?
6
Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно і луком, і стрілою… Хтось із філософів сказав таке, а я розшифровую: лук – то пристрасть до пізнання, а стріла – сам подорожній, який долає віддаль, адекватну закладеним у ньому спонуці й витривалості.
Мене завжди манив простір – не так на своє лоно, як поза межі уже баченого й осмисленого: а що там далі, за лінією пізнаного, яке воно – те, про котре отримав інформацію в словесних або графічних символах: величніше, ніж я собі уявляв, чи набагато мізерніше, й мене чекає розчарування? Одне слово, треба зігнути до критичної напруги дугу свого лука й випустити себе у стрімливий політ поза лінію відомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пізнання світів, відмежованих дослідженим простором?
Ще в ґімназії, під час вивчення історії Єгипту, я підсвідомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я досліджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тільки тому, що я ще не бачив найзаповітнішого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пізнання. Напевне, я не уявляв собі тоді того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне і через те, що недосяжного, а саме єгипетських пірамід, ніколи не побачу, не матиму ніколи й спокою. Та про піраміди пізніше…
Після «визволення» 1939 року мій батько-вчитель повісив у класі на стіну величезну, мов верета, мапу Совєтського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, і коли у підчерев’ї колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всій мапі, я побачив різнобарвні латки республік, а між ними крихітну зелену оазу України, яка, я знав, крихітною зовсім і не була, – збагнув ураз шаленість простору, безмежного й не потрібного одній державі, але ж він таки у ній вміщувався, – і не ділять його кордони, і не треба жодних документів для того, щоб отак стати й піти