Мандрівки близькі і далекі. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
Я таки побіг за возом, та враз мене – на одну лише мить – зупинило свердляче виття: щось важке й страшне летіло назустріч, уґвинчуючись в загусле від хмар повітря; воно, те страхіття, цілилося мені прямо в груди, і пробило їх, і полетіло далі, сухо й лунко розірвавшись за спиною, і рій залізних джмелів розлетівся увсебіч. Аж тоді я почув голос гармат – долинав він здалеку, аж із-за пилипівського Погорільця; снаряди один за одним летіли в напрямі Коломиї й, не долітаючи, безладно розривалися на зарінку.
То за Прутом розпочала канонаду мадярська артилерія, та я про це не міг нічого знати, я й поняття не мав, що опинився між лініями фронту: з Коломиї наступало совєтське військо, а мадяри, прослизнувши через Вербізький міст, зайняли бойові позиції від Іспаса до Пилипів на правому березі Пруту.
Неначе прострілений наскрізь гарматним снарядом, я помчав за фірою, яка вже досягала броду, й таки наздогнав, ухопився обома руками за розвору й зайшов у ріку аж по шию; крижана вода на очах прибувала, фірман не оглядався, а я вибратися на воза не мав сили; брудна гуща добиралася мені до рота, я вже плив за возом; угорі під низьким небом сліпуче спалахували бліді світелка, немов там запалювались на мить карбідні лампи, і свистіло повсюдно, цвьохало, рябіла вода від фонтанчиків – то розривалися мадярські шрапнельні снаряди. Врешті я відчув ґрунт під ногами й пустився розвори; віз прудко віддалився, нібито я його дотепер затримував, й саме в ту мить накотився високий вал води й відкинув мене далеко на рінь.
Доки житиму, не забуду того ґазду-фірмана, що зустрівся мені на переправі між фронтами. Надкришилася тоді моя віра у своїх людей; я ж думав, що вороги існують тільки зовні – з одного і з другого боку ріки, ба ні: ворог є й посередині, він сидить у нашому національному нутрі, ми самі собі стаємо ворогами в критичний час.
Той посвист вуйкового батога на зарінку… О, він ще не раз – від своїх – свисне наді мною, і шмагоне, і вирве з душі кривавий м’якуш, і я закушуватиму губи, щоб не заплакати від нестерпного, кривдного болю!
Я зняв із себе одежину, викрутив, одягнувся у вогке й пішов стежками, полишаючи збоку битий тракт, по якому могло пересуватися військо, перебіг однією, другою й третьою балкою, обійшов краєм пилипівську гору Погорілець, зайшов у Лази – і над потічком під горою, за якою вже розпочинався Трач, потрапив у пастку.
У видолині, якою струменів потік, метушилися із саперними лопатами військові – окопувались; поруч стояла невелика гармата, яка раз по раз глухо дзявкала, посилаючи на коломийський зарінок снаряди; я пригнувся за кущами, намагаючись прослизнути непоміченим на другий берег потічка, й наткнувся лицем до лиця на мадярського офіцера, що сидів на пеньку й курив цигарку.
Він схопив мене за оборки й зарепетував: «Партізан, партізан!»; з окопу підвелися жовніри й приглядалися до мене, посміхаючись, мабуть, з того, що «партізан» був дуже малий на зріст; ті посмішки мене не заспокоїли – нагадували вони вовчий оскал, і я нічого доброго