Мандрівки близькі і далекі. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
данність, нормальний стан людства, через це ви і вважаєте чеченську війну внутрішньою справою Росії. Тільки пам’ятайте, панове: якщо московська орда поповзе й на Україну, то це вже буде не внутрішня справа якогось одного народу чи держави – це буде третя світова війна.
Я щасливий, що в цій ганебній ситуації, коли Європа вдає, що не чує відлуння війни на Кавказі, честь мого народу врятували бійці УНСО, які стали на захист Чеченії; і журналісти з Конґресу українських націоналістів, котрі зуміли взяти інтерв’ю в генерала Дудаєва, за голову якого фашистська Росія, немов у середньовіччі, призначила високу грошову винагороду.
Тоді, коли світ набрякав війною, я відбув першу і найпам’ятнішу мандрівку: батько посадив мене на фіру й повіз із Трача до Коломиї, в зовсім інший світ – чужий і заманливий, – щоб я поволі призвичаювався до нього, адже він чекає-не дочекається, поки я підросту й покину свій зелений рай.
Я давно просився в цю подорож, та мене лякали горбатою бабою, яку на рогачці треба в дупу цілувати. І ось коли батько заїхав у двір до своїх коломийських знайомих, з будинку вийшла старенька, переламана радикулітом пані: я відчайдушно почав утікати – батько наздогнав мене аж на другій вулиці.
Ті страхи переслідували мене протягом цілого дня моєї першої подорожі, ніби гартували перед вступом у незнайомий світ.
Я міцно тримався за батькову руку, бо все навколо було незвичне: будинки спиналися високо, а шпиль ратуші продирав хмари, з високих димарів цегельні валив клубками дим, що терпко пахнув, і я допитувався, для чого людям такі високі комини… Та це лише дивувало, а ось коли ми вийшли в центр міста, справжній страх пройняв мене: поміж рядами домів, серединою дороги, повзла, мов велетенська черепаха, залізна потвора, яка розпачливо верещала й викидала з низького димаря просто на мене хмари диму. Я закричав, присів, і батькові довго довелося мене переконувати, що це звичайний поїзд, який возить нафту з Рунгур на залізничну станцію, і називається він «льокайкою»… Нині «льокайки» в Коломиї вже немає, та я щоразу зупиняюся на тому місці, де покликали мене шалений посвист і терпкий запах вугільного диму в далекі мандрівки – чи то на земні простори, чи на лани білого паперу.
Потім це чуже місто стало для мене звичним і буденним, воно в моїх очах поступово маліло, ставало тісним, вузьким, і я мріяв про інше, далеке, ніби воно існувало на іншій планеті, місто, про яке я знав тільки й того, що майже весь його простір займає величава будівля, яка називається Університетом, і потрапити до цього храму стало мрією мого життя.
Тож настав день, коли батько вирядив мене у другу подорож. Він провів мене на коломийський вокзал, випросив у касирки квиток на післявоєнний телятник, щоб я із полотняним рюкзаком, набитим харчами й білизною, та з дерев’яною валізою, повною книжок, поїхав назавше з колись чужого, а нині вже рідного міста.
Обличчя батькове було тоді добре, ласкаве, тужливе і ніби винувате, як у той мент, коли він клав собі на плече