Меч і хрест. Лада ЛузінаЧитать онлайн книгу.
кошмар!
Катя покірно перемістилася з канапи на стілець і невидюче втупилася в екран:
«…у музеї російського мистецтва відкрилася довгоочікувана виставка Віктора Васнецова, – спробував заспокоїти її диктор зовсім незначущою світською інформацією. – Із 1885 по 1896 рік художник жив у Києві. Всі майже десять київських років Васнецов працював над своєю легендарною картиною «Богатирі», яких вважав реальними історичними особами. Ініціатором проведення виставки став…».
Але Катерина благополучно прослухала ім’я та регалії ініціативного аматора мистецтва й мимоволі вгледілася в телеекран, лише коли той обрамив апатичне обличчя зимноокого альбіноса, за яким усього кілька годин тому вона займала чергу до кабінету припадочної Килини.
Ні, Київ усе-таки – одне велике село!
– Ти уявляєш? – вела далі Катя. – Взагалі про кадри не піклуються. Як можна хворих і убогих до роботи з людьми допускати?
– Це-е то-очно, – підтвердила Танечка, хоча в цю мить її явно хвилювала зовсім інша проблема.
Тримаючи на гребінці Катине пасмо волосся, косметичка скрупульозно прорентгенила її поглядом. Потім підхопила друге, третє…
– Нічого не розумію! – розгублено мовила вона. – Катерино Михайлівно, у вас немає жодної сивої волосинки!
– Як це немає? – недовірливо здивувалася та. – Я що, сліпа, по-твоєму? Сьогодні вранці я бачила у себе на голові сиве волосся!
Привчена обходити всі гострі кути в характері клієнтів, Танечка миттєво підсунула їй своє ручне дзеркало і догідливо посміхнулася, заглядаючи Каті через плече:
– Якщо мені не вірите, самі подивіться.
Катя роздратовано розворушила своє коротке волосся, енергійно вертячи шиєю та прискіпливо вглядаючись у кожен жмут.
– Чорт, – здивовано видихнула вона нарешті. – От чорт!
– Чорне, як вороняче крило, – негайно знайшлася Танечка. – Ось бачите тепер, яка суміш у мене чарівна?
«Метро» Марійка назвала просто так, тому що слово було коротким і не потребувало додаткового роз’яснення.
Спускаючись по ескалатору вниз, вона відчужено порахувала рекламні мильниці ламп, які освітлювали вхід до підземного тунелю (їх було рівно дев’ятнадцять). Потім сіла на дерев’яну лаву і мужньо спробувала опанувати себе. Незнайомі люди лякали її. Ну а знайомих, якщо не брати до уваги власних родичів і сім’ї старшого брата, у неї просто не було. Але зазвичай Марійка досить швидко приходила до тями, варто було їй залишитися наодинці з самою собою.
Ворон!
Такий самий сидів уранці на підвіконні їхньої кухні.
«Я мушу віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»
«А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!»
А якщо не «як»?
Якщо…
Коли вона нарешті вибралася на землю і підійшла до кінцевої зупинки на площі Толстого, де вже очікував її відданий маршрут, у Місті несподівано стемніло. Грозово-яскраво-червоний захід заплутався