Запорожці. Іван Нечуй-ЛевицькийЧитать онлайн книгу.
дим ладану. Олеся ждала з церкви тітки і накадила ладаном, позасвічувавши усі лампадки перед образами. У світлиці одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тітку і засміялась.
– От і наша слаба! Гарна слаба! Полінувалась йти до церкви, – сказала тітка.
– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене і справді боліла голова, а тепер вже перестала, – обізвалась Олеся і почервоніла, глянувши на Виговського.
– Христос воскрес! З празником будьте здорові! – сказав Виговський, скидаючи свій кунтуш і переступаючи через поріг світлиці.
– Воістину воскрес! Будьте й ви здорові! І вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся і стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.
Виговський був убраний в новісінький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Він неначе покращав удвоє. Одлиски позументів грали чудовими золотистими сутінками проти весняного сонця і сипали ясний світ на матово-білі щоки й високе чоло Виговського.
– Ну, тепер похристосуємося! – промовила тітка і тричі поцілувалась з Іваном Остаповичем і, очевидячки, не без смаку. Іван Остапович підступив до Олесі і похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, і очі спустила додолу, одначе не спротивилась і тричі поцілувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.
Вибігли з кімнати і дві дочки Павловської. Старша Маринка, вже шістнадцятилітня тоненька дівчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. І вони обидві похристосувались з Виговським. Посідали за стіл і попоїли свяченого. Тітка веліла подавати страву. По обіді тітка вийшла з світлиці ніби по господарству. Олеся й Іван Остапович зостались удвох.
Іван Остапович сів на канапі поруч з Олесею. Вона обернулась до його і глянула йому просто у вічі. Дві пари ясних темних, дуже схожих очей стрілися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзі, в його очах, що думав Іван Остапович. Виговський по її очах вгадав одповідь. Він заговорив стиха, щоб його слова не доходили через двері до другої кімнати.
– Олександре Богданівно! Я заїздив коня, поспішаючи до вас у Київ. Не можу всидіти в Чигирині без вас, і день і ніч все про вас думаю. І рано й вечір так і пориває сюди мою душу, як тільки гляну на північ од Чигирина, на зелені ліси та діброви, бо знаю, що за тими дібровами та гаями пробуває чарівниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час мені одружитись. Становище моє на Україні високе. Шукав я між нашими козачками дружини, та й… і… й досі не знайшов. Не такої пари мені треба. Я вас одразу полюбив, як углядів вас вперше. Чи приймете ви моїх старостів, як я пришлю їх сватати вас?
– Прийму… прийму! – сказала сміливо Олеся, ані запикнувшись. – Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тільки… тільки… Ох, будемо мати притичину! – промовила Олеся, зітхнувши і згорнувши руки. – Матимемо таку притичину, що я й сама не відома