Запорожці. Іван Нечуй-ЛевицькийЧитать онлайн книгу.
бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смерті. По твоїй умові ти повинен видати за мене свою дочку.
– Я згодна вийти за тебе заміж, за тебе і більше ні за кого! – обізвалась Розалія, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, ніж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рівний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.
– Не буде цього ніколи, доки мого віку! Не буде! Я з ворогами непомирливий і за своїх ворогів не буду видавати своїх дочок! – грізно промовив батько.
Все в залі затихло і притаїло дух. Усі гості думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарів та дам.
– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побідником на турнірі на моєму празникові; через це я прошу тебе садовитись за стіл і бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хліба-солі, бо я тобі, молодому рицареві, не ворог і повинен оддати тобі честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанії! – додав далі князь Адольф.
– Не маю рицарського права гнівити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, – обізвався понуро рицар Герман і сів за стіл, але далеко од господаря, аж в кінці стола, звідкіля йому було видко красуню Розалію в вінку з білих рож та нарцисів.
Тимчасом, як тітка розказувала, а Олеся слухала і вся перелетіла думкою в замок князя Адольфа, несподівано гуркнули двері в кімнату, і з-за дверей висунулась в маленькій чорній ярмулці сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опікуна. І тітка Павлина, й Олеся обидві жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сиділи в залі за столом князя Адольфа і несподівано в залу ввігнався страшний батько Германії? мов розбишака.
– Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, ніби хтось під самими дверима стоїть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.
– Та це я, брате, за роботою оповідаю Олесі про… про Олексія, чоловіка Божого, – обізвалась тихо тітка Павлина і запикнулась.
– Ото й добре! Це діло благочестиве. Тільки, будь ласка, не розказуй Олесі тих німецьких романів, котрими ти напхала собі голову. Молодим паннам не слід оповідати про ті рицарські походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила світом та не нудилась за…
Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив двері і пішов до своєї кімнати. Для Павлини й Олесі перебиті ілюзії неначе вітер розвіяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тісну кімнатку, освічену восковими свічками та лампадою перед образами.
– Що ж було далі? – не втерпіла Олеся, питаючи в тітки.
– Ой, що було, що було далі, то аж сумно оповідати: була одна мука для обох, і для Розалії, і для Германа. Старий князь не пускав в свій двір Германа і не випускав нікуди з двірця Розалії, так що їм нігде