Fata morgana (збірник). Михайло КоцюбинськийЧитать онлайн книгу.
І вона справить собі червоні чоботи, м’які, козлові, з китицями, як у ковалихи. Відколи вона віддалася – от уже чи не вісімнадцять років минуло – не перестає вона мріяти про такі чоботи, щороку складає гроші, але гроші розтечуться на щось інше – і чобіт немає. Узути такі чоботи і білу намітку та піти до церкви. І щоб так поховали.
– Сидите собі? З неділею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! То ковалиха.
– Атож! І ви будьте здорові… Дав Бог святечко – святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень – роби, а в неділю й з-під пазурчика не виколупай, бо й то робота. Лежи, сиди і не кивнись…
Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, мов розмовляла з панами у дворі.
– А я оце з музик. Тільки вже й нашого, що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафійка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем – не скажу, чи правду про нього люди розказують, – із Марком Гущею. Все в парі та й у парі, немов голуб’ята… Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові…
Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.
«Ах, гладуха, – трясе салом, розносить поговір!» – проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалась ранішня сцена з Гафійкою.
На вулиці тим часом росли тіні.
Попід тинами грались дівчатка у посмітюхи: малі босі ноженята підкидали порох – три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.
«Яка ти розкішна, земле, – думала Маланка. – Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму… Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Поділять тебе, земле, ой поділять… І моєму дадуть… Годі тоді рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, пане добродзею, до плуга… Ох, Боже, Боже, хоч на старість зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…»
А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молодиці, діти, з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. «Степа-ане!.. Біжи вівці вилучати!»… – Біжи сама-а!» – «Мати казали тобі, бодай-бись луснув!..» – «Тато казали тобі, щоб ти скрутилася-а-а!..» – «Наших шестеро, гляди, Марійко!..» – «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб’ю!..» – «Що-о? Де-е? Тю-у-га-а!..»
Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни хаток стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні згуки, немов діти плакали або десь ціпи гупали на току, – і раптом овеча отара залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалася, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали