Камінний хрест (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив’єзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронить від такого!
Третій:
– Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв’єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали люди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кервавіська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один Бог знає!
Перший:
– Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.
Другий:
– Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають…
Третій:
– Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
– Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
– От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої – балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
Перший:
– Та до двора!
Другий:
– А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
– А я до ксьондза.
Святий вечір[21]
Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
– А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеся в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в’єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.
– Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.
– А ноги ніц не стухають?
– Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
– Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли б десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
– Та коби хоть Бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
– Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.
– Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку та най на вас сорочку натягну.
– Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якись казав, своїм нендзі рада,
Новелу написано в 1898 або на поч. 1899 року. Уперше вона з’явилася друком в газеті «Будучність» (Львів. – 1899. – № 2. – 1 липня) із підзаголовком «Із квітів нашої землі». У збірці «Камінний хрест» передрукована без змін (с. 51–59).