Камінний хрест (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
сину, сину, тото-с діти осиротив, – шептала баба.
«Але годинами, мама, та так мені у цих мурах страшно, що не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, що вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівець осиротила, та й кров живцем із серця капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов провадє. І почітую собі на велику, що це Настя, а на малі, що це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…»
– Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.
«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люди. А хоругвами вітер носить та й питає: «А чоловік цеї жінки де подівси?» А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»
– Ой, замурували ті, сину, у неволі, – так зітхала баба.
«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марійку, позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудді си вжирає. Знаєте, що як сирота плаче, то всі ангели плачуть…»
– Обчісую я твої діти щосуботи, та й сорочки їм перу щотижня, та й пускаю старі слези за водою, – відповіла баба.
«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеві ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх нарозум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…»
– Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, – вже Василь казав.
«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіть так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, що відси я вже не годен війти. Та й припишіть до мене геть за все, що си дома діє.
Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх.
Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.
– На-ко тобі ґрейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, що дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.
Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький ґрейцар.
Вечірня година[27]
Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
– Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимі то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Діти сходяться разом
Як згадувалося, новелу вперше надруковано разом із «Засіданням» та «З міста йдучи» у «Літературно-науковому віснику». Вона має кілька редакцій, і всі вони надзвичайно цікаві для розуміння фактів внутрішньої біографії письменника. Перший начерк цього автобіографічного твору див. у листі до В. Морачевського за січень 1898 року (ІІІ, 133–135), автограф же другої, чистової редакції зберігається в ІЛШ. Він датований 30 січня 1898 року і має назву «Мужицька дитина» (опубліковано: І, 292–295).