Хмари. Іван Нечуй-ЛевицькийЧитать онлайн книгу.
блукали між деревом і чогось стукали в мисник з образами, що стояв під барканом коло черешень. Сухобрус був спокійний за свій священний крам і не приймав образів на ніч.
А діло було таке. Студенти з Царського садка пішли у гості до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, і не дуже гарних. Він закликав до себе усяких студентів, годував, поїв їх і чимало дочок повидавав уже заміж за світських і духовних. Студенти часто гуляли там до півночі й цілою юрбою перелазили потім через стіну Братського монастиря. Двері у корпусі часом не запирались, а як були заперті, то студенти лазили через вікна.
Саме того вечора Воздвиженський і Дашкович вертались од того купця пізньої доби. В їх головах вже добре шуміло, хоч вони й не були зовсім п'яні. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловіка обійде або обворожить. Ніч була темна, місяць ще гаразд не зійшов. Стіна Братства була біла, і Сухобрусів баркан на тій самій вулиці був так само білий.
І за братською стіною росло дерево, і за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замість соб, наші студенти повернули цабе та й перелізли в Сухобрусів садок, де до півночі гуляли й марили молоді Сухобрусівни.
Переплигнувши через баркан, Воздвиженський і Дашкович пішли, як їм здавалось, ніби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево і наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його білий колір, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, ніби в двері, а образи посипались йому на голову.
– Ой, братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович, підіймаючи з землі образи.
– Чи не потрапили ми замість корпусу та в церкву? – говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.
Притвор великої Братської церкви не замикали літньої пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тім притворі.
– Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якійсь бабі на лице! – промовляв Дашкович.
Крик Сухобрусівен навів його на думку, що він настоптав яку-небудь богомолку.
Вони почали озираться і побачили над головами густе гілля. Хоч у їх головах і шуміло, одначе вони примітили, що то не Братські алеї і не академічний корпус.
– Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив Дашкович.
– Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить звідсіля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськім садку?
– Може, тут ректор уночі Богу молиться, як Степан Воздвиженський, – жартував Дашкович і з тим словом стукнув лобом в грушу.
– Ой! хтось мене вдарив кулаком по лобі, – сказав Дашкович.
– Хто там ходить? – гукнув з усієї сили Сухобрус, стоячи під хатою.
– Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що якби то справді був ректор, то в його вуха влетіли б не дуже приємні йому слова.
– Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навіть у своєму садку