Життя в рожевому. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
ороги, що ведуть через цю історію: хронологічно-послідовна, розділи якої розставлено за порядком у змісті, та більш заплутана, у якій я її писала і яку представлено нумерацією розділів у самому тексті. А якою ви підете – обирати вам.
«Як сонцесяйна оздоба звитяжців давньої Русі – заблискотіло на багатоповерхових будівлях світле керамічне облицювання… Зникли з обличчя міста потворні сліди війни, і нові квартали крокують колишніми пустирями… Поглянь же, великий Кобзарю, яка прекрасна молодість у твого рідного краю в сім’ї вольній, новій!».
Розділ перший. Новий герой
Богатир сплюнув і процідив крізь зуби своєму корєшу: «Не пресуй. Я жерти хочу». Потім для більшого переконання штовханув того в плече, коли демонстративно перевальцем залишав «Коктейль-хол». Офіціантка крикнула йому навздогін: «А напої!? Виливати?» Вісімнадцятирічний білобрисий велетень, який завдяки парашутному спорту, що ще більше підсилив його природні мужність і статуру, мав на вигляд усі двадцять п’ять із лишком, люто зиркнув на неї: «Ти зовсім здуріла? Ми за „тошнотіками” зганяємо й назад. Одна нога тут, друга там. Тільки спробуй прибрати!» Його корєш (на вигляд вісімнадцять, а насправді начальник цеху авіаційного заводу) тільки й встиг витріщитися своїми великими очима та кілька разів кліпнути.
Ішли швидко, руки в кишенях штанів – позаяк кінець зими видався морозним.
– Ну ти її..! Ай, – корєш хвацько мотнув ліктем, імітуючи хук з правого боку, – сильно вдєлав ту офіціантку!
Роман хмикнув, але промовчав. Він знав. Знав, що цю стару жінку, що працює в «Коктейль-холі» ще з часів повоєння, звати Раїса. Чув її історію від батька, як вона, чистокровна єврейка, в часи фашистської окупації спала з німецьким офіцером, щоб уникнути Бабиного Яру. А ось її дочку розстріляли. І ця Раїса нікого з рідні не має. Про це батько за пізньою вечерею розповідав мамі – Наталі, частуючись коньяком із трофейних чарок (а Роман, як це часто бувало, підслуховував за дверима). На Володимирській усі знають, що вона німецька вівчарка, але вирішено було її не чіпати, і що вона завербована в агентуру: «здає» зальотних іноземців, які приходять у «Коктейль-хол», а інший контингент, крім золотої молоді й кількох емдебешників, чия контора на Володимирській зовсім поруч, туди не заглядає.
Давно це було… Тато Романа був майором МДБ[1], була красуня-мама – завжди напідпитку, завжди у якомусь неймовірному трофейному спідньому, ледь прикритому оксамитовим халатом, про який батько жартував, що той зняли з убитого німецького генерала. Не життя – казка…
Аж ось. У п’ятдесят третьому батька засудили як ворога народу й відправили до Сибіру. Мама, нарешті, вдяглася, враз постарішала й похмурнішала. І почала мешкати з одноногим, голомозим сусідом. Роман зовні виказував йому свою прихильність, а насправді зневажав його, бо, хоча той і був героєм війни, зовсім не походив на батька. Якийсь тихий, пригнічений, не виступав… Поставити себе не міг. Як мишка…
Роман дуже боявся стати таким, як він. Однак даремно. Йому б це не вдалося. Як в пісні:
Там, на шахте угольной,
Паренька приметили,
Руку дружбы подали,
Повели с собой.
Девушки пригожие
Тихой песней встретили,
И в забой направился
Парень молодой.
Щоправда, шахтою став йому цех авіазаводу. В МДБ його ніхто не чекав і, як він сподівався, після закінчення школи розмови з ним не проводили. Себто ніхто його не вербував. Роман, хай там як, був недурним. У школі вчився на відмінно, не так, як його старший брат, і збирався вступати на фізмат до КПІ (ну прям тобі «гамлетівська» історія – співмешканця мами ненавидів таємно, а в його виш милився, та ще й на суміжну дисципліну). Однак, як то кажуть і нині в селі: «Людина припускає, а Бог вирішує».
Чи це була випадковість? Хто зна… Відтоді, як батька під білі рученьки забрали, Роман став вельми некерованим підлітком.
На випускному напився – побився – зламав руку завучу (Може, це карма? Його ж батько зламав зап’ясток блатарю на етапі!) – відділок міліції – затримання. Затримано. Все… Вам може здаватися що це жарт, шановні, однак, далекого п’ятдесят восьмого з такою біографією було складнувато вступити на фізмат, навіть якщо в тебе були одні п’ятірки, бездоганна репутація і знайомства. Мамин цивільний чоловік намагався (Роман був у курсі) якось залагодити ту ситуацію. Однак навіть його авторитету забракло. Декан тільки розвів руками: «Якби хоч місяць після міліційного відділку минув перед іспитами, а так – не можемо. Пробач. Ідеолог не пропустить».
Однак парубок довго не бідкався – якось він в одну мить змужнів, коли ще тата посадили – наступного тижня, як вступна кампанія добігла кінця, він пішов до авіаційного. На родинній нараді було вирішено всім казати, що не поступив, бо спізнився на іспит. Цією брехнею вирішили замаскувати ще більшу примху долі. На заводі
Абревіатура – Міністерство державної безпеки.