Життя в рожевому. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
що Бені Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звісно, може й не правда… – і Люся закотила очі, очікуючи, коли Роман сам почне випитувати у неї про що йдеться.
І таки майже відразу нетерпляче він запитав:
– Та що? Кажи вже!
– Та ніби він сам із Білої Церкви. Єврей. Але батьки емігрували ще до революції, чи щось таке… Ох, чує моє серце, приїде він якось у Радянський Союз із концертами. Ось побачиш.
– Аякже! Перелізе через залізну завісу! – розреготався Роман і ледь не бовкнув, що іншого відомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжі Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республіках[3]. Але прикусив язика й таки промовчав.
– Не віриш?! – не вгамовувалася дівчина. – Та в мене чуйка на такі афери. Приїде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керівництвом нашої країни, аби його пустили. Ну ще рік-другий…
Роман розсміявся:
– А ти затята. Нумо так! Парі: якщо приїде, з мене його нова платівка, але підеш на концерт зі мною. Пообіцяй!
– А де дістанеш?
– Та щось придумаю… – набундючився, немов індик, хлопець.
– Дивись мені… – хитро блиснули зубки дівчини, біліші навіть за цнотливий сніг, що вже не падав, а просто валив із сірого нічного неба. – А то потім віддуватимешся. Обов’язково приїде! Згода!
Обидва розреготались і почали кружляти, присипані снігом, немов вкриті одним спільним вельоном під тією сніжною завірюхою.
Ну як тут Роману було не закохатися, скажіть мені? Вони неквапно йшли крізь заметіль, навіть не помічаючи її, від Бессарабки до площі Сталіна[4]. Вже і пиріжки всі з’їли, і французькі булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долоні – тонка шкіра рукавичок не вберігала від морозу. Коли вони дійшли до того місця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталіну, що демонтували після розгромного ХХ з’їзду КПРС, дівчина зовсім зіщулилася й похмурнішала. Потім задумливо, ніби звертаючись до себе, промовила:
– От мій дядько ніби й критикує на людях Сталіна, бо нині так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить і каже, що ми б не виграли війну без усіх тих жертв, що він спонукав нас офірувати. – А потім подивилася по-дорослому на Романа і додала: – Але всі йдуть: і погані, і хороші, рано чи пізно. Мої батьки пішли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.
І принишкла. Роман зітхнув і обійняв її за плечі. Про себе подумав: «Така смішна й балаболка, а які глибокі думки виказує. Всі ми, коли знімаємо маски, маємо що сказати. Всі мають якийсь свій біль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсі про батька? І про те, як не вступив до політехнічного через бійку із завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який він обожнює, і про маминого співмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажає і зневажатиме до кінця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своїми бездонними карими очима:
– А знаєш, не зважай… То мої думки вголос. У мене шок через
Більше про це читайте в розділі «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги».
Нині – Європейська площа.