Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії. Леопольд фон Захер-МазохЧитать онлайн книгу.
уху та розуму. Це сяйво освітило кімнату, в якій душі були настільки темними, як і численні закутки, що утворювали старі міцні меблі.
Першим увійшов лікар Йонас Біненфельд, брат пані Гершман. Він завітав, щоб побажати їй вдалого дня, і саме сьогодні завітав, бо у благочестивій, релігійній громаді його вважали затятим вільнодумцем. Його навіть наполовину виключили з громади як одного із тих, кому фанатики синагоги щиро бажають, щоб «його поглинула земля». І якщо земля ще не поглинула його, то це, звичайно, не провина фанатиків, які стояли біля стін синагоги.
Цього разу з Йонасом Біненфельдом був юнак, струнка фігура якого та худе, злегка бліде обличчя, попри молодість, видавали в ньому мислителя, котрий серйозно та рішуче бореться за істину. Це був улюбленець дотепного, веселого лікаря, студент-медик Абнер Барах, якого той привів із собою, щоб познайомити зі своїми племінницями.
Коли вони увійшли, господиня Марча Гершман тільки-но почала дивні єврейські церемонії, які звичні для Кол нідрей. Тим часом як інші діти, вбрані у святковий одяг, урочисто стояли навкруги них, та кілька курчат, капорес (жертвопринесення), лежали на підлозі з перев’язаними кольоровими стрічками лапками, посеред кімнати на стільці у простій білій сукні сиділа з опущеною головою дівчина, її старша дочка Менуха. Її злегка почервоніле невинне обличчя з темними косами видавалося чарівним.
Погляд Абнера з подивом зупинився на цій цнотливій, прекрасній фігурі, яка, здавалося, народжена, щоб служити, слухатися, страждати, і тепер вона підвела лагідний та сповнений туги погляд. У її великих темних очах бриніли сльози. Вони вперше бачили одне одного, молодий лікар і дочка фанатика, але дивилися один на одного так, ніби вони вже зустрілися на іншій зірці, так, ніби їхні душі поєднані навіки.
Тим часом пані Марча Гершман, окинувши багатозначним поглядом свого наполовину розгубленого брата, вимовила старовинну, дивну вступну молитву: «Сини людські – в’язні, які сидять у мороку та в могильній темряві, в кайданах і залізних путах. Вивів Він їх із мороку і могильної темряви та розбив пута їхні. Безумці, через шляхи свої грішні, через пороки свої страждають вони. Душа їхня не споживає жодної їжі, близькі вони до смертних врат. Заволали вони до Господа під час лиха свого, і Він визволив їх із біди. Послав Він їм слово Своє, і зцілив їх, і врятував їх від загибелі. Будуть дякувати вони Господу за милість Його і за чудеса, що явив Він синам людським. Якщо є у людини один ангел-заступник із тисячі, щоб сповістити про людину правоту її, то помилує Всевишній цю людину, і скаже ангелу-рятівникові: «Перешкодь її падінню в пекло; Я знайшов спокутування для цієї людини».
Коли ця молитва закінчилася, мати тричі крутонула над головою Менухи переляканим молодим півнем, якого вона тримала у руці та який тріпотав і кричав, й промовила далі: «Це – заміна мені, це – замість мене, це – викуп мій. Нехай долею цього півня буде смерть, а моєю долею – щасливе довге життя і злагода!» Після того, як церемонію спокутування було проведено і над іншими дітьми, бідолашні жертви, капори, були даровані бідним людям, які вже з нетерпінням очікували бажаної печені у коридорі.
Потім родина сіла до великого столу, і поки Біненфельд розважав добродушними жартами про місцевих фанатиків, Теллер Гершман затято мовчав, а пані Марча обурено зітхала, Абнер та Менуха час від часу обмінювалися поглядами або кількома словами, які хоч би як звично лунали, але були приємною мелодією для обох.
Цей день був довгим, – тому що суворий піст та спрагу від заходу сонця до заходу сонця тяжко витримати навіть побожним, – але щасливим. У Ізраїлі все знову набуло життєрадісного вигляду й Абнер, який мешкав з Біненфельдом і готувався до докторського іспиту, у вільний час почав дедалі старанніше відвідувати темний, похмурий будинок старого Гершмана.
Одного разу під час такого візиту він помітив на прекрасних очах Менухи гірки сльози.
– Що трапилося? – здивовано запитав він.
Чарівна дівчина вказала на свою кішку, яка лежала біля каміна і важко дихала.
– Гадаю, що вона вмирає.
– Хто?
– Моя Лілі.
– О! Вона не помре так швидко, – з усмішкою відповів Абнер, – хоча, власне, кішкам доводиться нелегко жити. Тож зробіть мене своїм придворним лікарем і дозвольте мені відвідувати вашого маленького друга.
Менуха сором’язливо усміхнулася, взяла Лілі на руки, і майбутній лікар почав оглядати тваринку.
– Це поки мало що означає, – сказав він тоді, – катар, не більше. Лілі – моя перша пацієнтка, і якщо я зможу вилікувати її, це буде доброю ознакою. Але, щоб заспокоїти вас, панно, я хочу негайно дати ліки.
Абнер пішов і хутко повернувся з гомеопатичними ліками. Поки Менуха тримала в руках тваринку, молодий лікар розціпив кішці зуби маленькою ложкою і дав їй ліки. Кошеня героїчно боронилося двома оксамитовими лапками, водночас нявкало. Але, попри опір, лікування було розпочате і вдало завершене, і коли Лілі вперше почала з насолодою муркотіти, гріючи своє білосніжне хутро на сонечку, Менуха дивилася великими дитячими очима з щиросердною вдячністю