Енн із Ейвонлі. Люси Мод МонтгомериЧитать онлайн книгу.
любила Діану, і вони завжди були хорошими подругами. Але вона вже давно вивчила, що в царстві фантазії мусить блукати сама. Шлях до нього пролягав через зачаровану стежку, якою навіть найдорожча їй людина не могла слідувати за нею.
Поки дівчата були в Кармоді, почалася страшенна злива з громом. Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листі яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тільки вони звернули до будинку Катбертів, як Енн побачила дещо, що зіпсувало всю красу довколишніх пейзажів.
Справа перед ним простягалося широке, мокре від дощу й розкішне сіро-зелене поле пізнього вівса, що належало панові Гаррісону. І там, рівно посередині поля, ледь не потопаючи серед буйного збіжжя й спокійно дивлячись на них понад китицями вівса, стояла джерсійська телиця!
Енн кинула віжки й встала, стиснувши вуста, що не віщувало нічого хорошого чотириногій мисливиці. Не промовивши ні слова, вона спритно перелізла через колеса, а тоді прошмигнула через огорожу, перш ніж Діана встигла зрозуміти, що відбувається.
– Енн, повернися! – вигукнула Діана, як тільки спромоглася вимовити хоч слово. – Ти зіпсуєш свою сукню в мокрому збіжжі… зіпсуєш її. Та вона мене не чує! Їй нізащо не вдасться забрати звідти ту корову самотужки. Доведеться піти їй на допомогу.
Енн мчала через вівсяне поле, наче божевільна. Діана поквапом зіскочила вниз, надійно прив’язала коня до стовпа й, задерши поділ своєї красивої картатої сукні, перелізла через паркан і кинулася наздоганяти свою ошалілу подругу. Їй вдавалося бігти навіть швидше за Енн, котру стримували спідниці, що намокли й прилипали до ніг, тож вже незабаром вона її наздогнала. За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррісона до сказу, якби він це тільки побачив.
– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бідолашна Діана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кісток.
– Я маю… забрати… ту корову… звідти… перш ніж… пан Гаррісон… побачить її, – засапано промовила Енн. – Мені… байдуже… якщо я… навіть… втоплюся… тільки б… нам… вдалося… це зробити.
Та джерсійська корівка, як виявилося, не бачила підстав для того, щоб її виганяли з такого ароматного й соковитого пасовиська. Як тільки захекані дівчата наближалися до неї, вона розверталась і бігла до протилежного краю поля.
– Хапай її! – закричала Енн. – Ну ж бо, Діано, біжи!
І Діана таки бігла. Намагалася бігти й Енн, а тим часом одуріла джерсійська телиця ганяла по полю так, наче в неї вселився нечистий. Між нами кажучи, Діана була впевнена, що в неї й справді щось вселилося. Пройшло добрих десять хвилин, перш ніж їм вдалося зловити її й відігнати через зруйновану частину огорожі на пасовище Катбертів.
У цей момент, ніде правди діти, настрій в Енн був зовсім не янгольським. Не заспокоїлася вона й тоді, коли побачила бричку одразу за пасовищем, на якій, широко