Деміан. Кнульп. Герман ГессеЧитать онлайн книгу.
адже під кінець я таки добре розійшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом і запитав уїдливо:
– Ти не брешеш?
– Ні, – відповів я.
– Себто це суща правда?
– Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтів від страху.
– Можеш поклястися?
Я страшенно перелякався, але одразу відповів «так».
– Ну, тоді скажи: «Клянуся Богом і душею».
Я слухняно проказав:
– Клянуся Богом і душею…
– Ну, що ж, – він сплюнув, а потім відвернувся.
Я гадав, що справа на цьому й скінчилася, і зрадів, бо він підвівся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несміливо промимрив, що мені уже час додому.
– Не поспішай, – вишкірився Франц, – нам же по дорозі…
Він перевальцем плентався далі, а я не наважувався відірватися, адже він і справді прямував у мій бік. Ми вже наблизилися до мого будинку, і я побачив вхідні двері з товстою латунною ручкою, сонце у шибках і фіранки в кімнаті матері. Я глибоко зітхнув: слава Богу, домівка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де ясність і спокій!
Я хутко відчинив двері, щоб непомітно прошмигнути і зачинити їх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слідом за мною. У прохолодному темному коридорі з кам’яною підлогою, куди світло проникало тільки знадвору, він став поруч зі мною, взяв мене за плече і тихо промовив:
– Не треба так квапитись, малий.
Я злякано поглянув на нього. Він цупко тримав моє плече. Я силкувався збагнути, що він має на думці, може, збирається вчинити зі мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зійти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.
– У чому річ? – запитав я. – Чого ти хочеш?
– Не так-то й багато. Я повинен тільки дещо запитати у тебе – без сторонніх.
– Але мені треба вже йти нагору, зрозумів? Мене чекають!
– Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаєш, кому належить сад біля Кутового млина?
– Не знаю, мабуть, мірошникові.
Франц обхопив мене руками і міцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вічі. Він посміхався недоброю викривленою посмішкою, тоді проказав владно і зло:
– Так, хлопче, я можу тобі сказати, чий це сад. Мені вже давно відомо, що звідти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяїн пообіцяв нагороду – дві марки тому, хто викаже злодія.
– Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш?
Я відчував: марно волати до його честі. Він був з «іншого» світу, там підлота не вважалася злочином. Я це безпомилково відчував. Люди з «іншого» світу були не такими, як ми.
– Не скажу? – реготнув Кромер. – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаєш, що я фальшивомонетник і сам можу малювати собі марки? Я злидар, у мене немає багатого батечка, як у тебе, і якщо мені випадає нагода заробити дві марки – я повинен їх заробити! А може,