Інші пів’яблука. Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
імпресіоністична смуга. У машині затишно, наче в хатці. Босі ноги – на капцях, яблуко – на колінах, сонце бавиться з ним, пестить теплими полисками, торкається пальців рук.
– Справді роботи Пінзеля їдуть до Лувру?
Запитання вириває Галю з млосної задуми. Іван пояснює: його найбільше здивувало, що до Парижа поїдуть навіть старі пошкоджені скульптури – без рук чи навіть без лиця…
– Звісно, поїдуть. У листопаді відкриють виставку.
– А що означають ті малюнки?
– Які саме?
– На плечі і той, що в яблуці. Вони що, однакові?
Галя лише кивнула, озвалася сонним голосом:
– Ніби автограф. Авторський знак.
Їй не хотілося більше про це говорити, принаймні сьогодні.
Свого часу яблуко вже побувало в руках експертів, вона вже чула: «Це не Пінзель». Тому й головному знавцю й рятівникові багатьох робіт скульптора – Борисові Григоровичу Возницькому – його не показала. Не склалося. А далі питання зникло само собою, бо яблуко втратило колишню силу, обдарувавши кожного за принципом «одна мрія в одні руки», струмок його щедрот усох, можливості вичерпалися – і яблуко сховали в Магдиній коморі на віллі «Зубрівка».
Розчарування від слів співрозмовниці не було. Навпаки. Як вона розгледіла те, чого ніхто не помічав дотепер? Ті всі нерівності й опуклості, що склалися в автопортрет майстра? Для цього треба було впіймати сонячне світло під певним кутом і чи не в певному місці, рознявши половинки яблука під самим Бучачем, де скульптор жив від середини сорокових до початку шістдесятих років вісімнадцятого століття…
Це відкриття таке ж невідворотне, як обіцяний землетрус у Рукомиші.
2. Ірина. Хто не вміє тримати язика за зубами?
Перевірила своє спостереження, наче дослід провела. От, мовляв, іду тепер на зустріч із дівчатами. Тою самою дорогою, що й до музею, на якій переважно все й трапляється. Тими ж вулицями. Щоправда, не до самої Митної площі,[6] де музей Пінзеля. Перед Бернардинським костелом повертаю ліворуч. І що я бачу? А нічого. Нічого не відбувається. Звичайні перехожі довкола.
Де ж ті пінзелівські типажі? Де ті химерні подорожани?… Немає. Заклопотані сучасники поспішають хто куди. Хаотичний мурашник великого міста. Емоції ховаються за масками байдужості; лише коли-не-коли зблисне живий погляд – усміхом або глибинним смутком. Але ніщо не викликає ошелешення, як тоді, коли нетутешній подорожній трапляється назустріч, заблукавши у часі.
Пінзель розставляє своїх посланців тільки на шляху до себе. Ірина в цьому переконувалася не раз.
Глянула на годинник – іще є час. І пішла-таки на Митну. В музеї Пінзеля її вже впізнавали, вона переступала поріг і опинялася у вісімнадцятому столітті. Біля Самсона й Авраама, біля ангелів та Богоматері зі сльозою на щоці; на неї чекали музейні скульптури, застиглі у своїх гіпертрофованих позах, у пристрасному, екзальтованому пориві, а також добре знайомі постаті святих
Митна площа – площа у Львові.