Відлуння: від загиблого діда до померлого. Лариса ДенисенкоЧитать онлайн книгу.
Карла Дітера фон Дітерсдорфа, більш дотепні та наївно-дитячі, на мій погляд. Наче хтось лоскоче тобі п’яти». – «Лоскоче п’яти?» – перепитав батько. «Саме так. Лоскоче п’яти. Хочете пояснити це через видатні ідеї Фройда?» – безневинно поцікавився Дерек і нажив собі як ворога, так і глядача на все життя.
На Різдво батько отримав подарунок від Дерека. Це була картина. Справжня копія «Викрадення Європи» Тіціана, яку Дерек замовив у штатних майстрів-копіювальників музею Ізабелли Стюарт Гарднер, що в Бостоні. Батько уявляв, скільки це коштувало, він розумівся на мистецтві. Але Дерек не був би Дереком, якби не додав у картину щось своє. Замість обличчя діви, що уособлювала Європу, ми побачила портрет Кельзена. На злочинному Бику був напис: «Підступні австрійські ковбасники». Річка, де все це відбувалося, звичайно, мала назву – Дунай, що ж це ще мало бути? Хіба що – Рейн. Водний з’єднувач Австрії та Німеччини. А янголи, що кружляли навколо Європи-Кельзена й нічого не могли вдіяти з огляду на власне малоліття і казковість, мали обличчя батька. Я не знаю, що батько зробив з цією картиною, але в тому, що він її не знищив, – переконана. Незважаючи ні на що: ні на свої вади, ні на достоїнства, – батько був марнославний і не позбавлений почуття гумору. Крім того, він розумів справжню вартість речей.
Глава третя
Мій телефонний дзвінок проковтнув автовідповідач Дерека. Автовідповідач Дерека спілкувався з тими, хто йому телефонував, голосом власниці квартири пані Катарини Фоль. Вона повідомила, що її немає вдома, або вона годує голубів на балконі, або слухає Баха, тому вас не чує, і буде рада, якщо ви залишите повідомлення для неї. «Якщо ви навіть помилилися номером чи адресатом – залишайте своє повідомлення, бо я люблю слухати повідомлення живих людей та музику мерців». Так закінчувала вона свій запис. Дерек її обожнював, вона виглядала як шахрайка аристократичного походження та сушила свої шовкові шкарпетки на ногах ляльок Барбі, які розкладала вздовж підвіконня догори ногами.
Одного разу я запитала, чиї це ляльки, її онучок? Катарина сказала, що не знає, з якого дива це спало мені на думку, але їй приємно, що я думаю, наче вона має онучок. А потім додала: «Я ніколи не наважувалася завести собі кицьку, моя люба. Що вже казати про онучок. І кицьки, і онучки злодійкуваті, вередують, псують меблі та шпалери, розкидають усюди своє волосся, хочуть кавалерів, їдять найсмачніше. Але кицьки, принаймні, не просять, щоб їм заплітали коси, розповідали байки про чоловіків та інших казкових істот і не торочать про своїх пришелепкуватих подружок. Крім того, кицьки, на відміну від онучок, не чекатимуть на те, щоб беззастережно панувати в моїй оселі та прибрати до рук усі мої шовкові шкарпетки та інші іграшки, коли я вріжу дуба». Катарині Фоль було сімдесят два роки, схожа вона була на чоловіка під п’ятдесят, який вдягнувся, наче модель Коко Шанель. На свою зачіску вона витрачала більше, ніж на місячне харчування. «Але це буде правдою, якщо не враховувати ром, мед та каву, моя люба!»