Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
гостював у своєї приятельки маркізи дель Донго. Прощання було сумне. Разом з Робером поїхав і граф П'єтранера, який супроводжував французів у їхньому відступі до Нові.[40] Молодій графині брат відмовився виплатити половину батьківської спадщини, і вона поїхала за армією звичайним возом.
Настала та доба реакції й повернення до давніх поглядів, яку міланці називають «і tredici mesi» («тринадцять місяців»), оскільки, на їхнє щастя, цей рецидив мракобісся справді тривав лише тринадцять місяців – до битви під Маренго.[41] Все старе луб'я, всі понурі святенники позводили голови, захопили стерно влади й заходились орудувати суспільством. Незабаром ці добромисні люди, що зберегли вірність давньому режимові, пустили чутку, ніби Наполеона повісили в Єгипті мамелюки,[42] адже він давно заслуговував шибениці.
Серед дворян, які досі відсиджувались по своїх замках і після повернення прагнули крові, особливо скаженів маркіз дель Донго. А завдяки своїм вкрай реакційним поглядам маркіз швидко став на чолі партії. Члени цієї партії, люди пристойні, коли не мали чого боятися, але нині все ще охоплені страхом, зуміли обплутати австрійського генерала. Генерал, людина загалом не злостива, піддавшись на їхні умовляння, вирішив, що суворість – найуміліша політика, і звелів заарештувати сто п'ятдесят патріотів, а то були на той час найкращі люди Італії.
Незабаром їх вивезли в бухти Каттаро,[43] кинули в підземні печери, і вогкість, а головне голод, швидко й бездоганно винесли вирок цим «лайдакам».
Маркіз дель Донго дістав високу посаду. А оскільки до численних його чудових рис долучалася й огидна скнарість, то він прилюдно вихвалявся, що не послав жодного шеляга сестрі, графині П'єтранера. Все ще безтямно закохана, вона, не бажаючи розлучатися з чоловіком, разом із ним пухла з голоду у Франції. Добра маркіза дель Донго була в розпуці; нарешті їй поталанило викрасти кілька дрібних діамантів зі своєї шкатулки з коштовностями, які її чоловік відбирав у неї щовечора і замикав у кованій скрині, що стояла під його ліжком. Маркіза принесла чоловікові вісімсот тисяч франків посагу, а діставала від нього щомісяця вісімдесят франків на особисті витрати. Всі тринадцять місяців, коли французів не було у Мілані, ця несмілива жінка ходила в чорній сукні, знаходячи різні приводи для жалоби.
Признаємося, що, за прикладом багатьох маститих письменників,[44] ми почали оповідь про свого героя за рік до його народження. Власне, головною дійовою особою цього роману є не хто інший, як Фабріціо Вальсерра marchesino[45] дель Донго, як кажуть у Мілані. Він побажав з'явитись на світ саме тоді, коли прогнали французів, і волею випадку був другим сином маркіза дель Донго, того самого вельможі, про якого читачеві вже дещо відомо, а саме, що в нього було пухке й бліде обличчя, облеслива посмішка і безмежна ненависть до нових ідей. Спадкоємцем усього родинного маєтку маркіза був старший син дель Донго, Асканьо, – викапаний батько. Йому було вісім років, а Фабріціо
Мається на увазі роман англійського письменника-сентименталіста Лоренса Стерна (1713–1768) «Життя й переконання Трістрама Шенді» (1767), дія якого починається задовго до народження героя.
Вимовляється – «маркезіно». За місцевими звичаями, запозиченими з Німеччини, цей титул надається маркізовим синам, «контшо» – графовим синам, «контессіна» – графовим донькам тощо