Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
коли він прийде вночі міняти варту, то капрал і не побачить, як ти майнеш. Він погодиться, якщо його полк повинен виступати завтра.
Вони сторгувалися. Тюремниця навіть запропонувала сховати Фабріціо у своїй спальні: вранці звідти йому легше втекти.
На зорі, ще не розвидніло, розчулена жінка сказала Фабріціо:
– Дорогенький, ти замолодий для такої паскудної справи. Послухай мене, кинь ти все це!
– З якої речі? – відповів Фабріціо. – Хіба захищати вітчизну – злочин?
– Годі-бо! Ніколи не забувай, що життя тобі врятувала я. Справа твоя очевидна – тебе напевне розстріляли б. Але ж дивись, не пробалакайся, а то через тебе ми з чоловіком втратимо місце. І краще нікому не повторюй вигадки, що ти міланський дворянин, переодягнений на торговця барометрами, це чисте безглуздя. А зараз слухай мене уважно. Я тобі дам мундир того гусара, який позавчора помер у нашій в'язниці. Намагайся менше розмовляти, а вже як якийсь вахмістр чи офіцер причепиться, почне допитувати, кажи, що ти занедужав у дорозі й лежав у селянському домі, що селянин з жалю підібрав тебе, коли ти тіпався від лихоманки в придорожньому рові. Якщо тобі не повірять, додай, що ти відстав від полку. Тебе, хоч-не-хоч, можуть арештувати, бо в тебе вимова не наша, то ти скажи, ніби ти п'ємонтець,[79] призваний до війська, залишився торік у Франції, – словом, ще вигадай що-небудь.
Вперше по тридцяти трьох днях обурення Фабріціо зрозумів, через що йому довелось поневірятися. Його вважали за шпигуна! Він почав переконувати наглядачку, настроєну того ранку ніжно. І поки фламандка, озброєна голкою, вшивала гусарський мундир, для Фабріціо заширокий, він досить доладно розтлумачив цій жінці свою історію. Вона слухала вражено, але на хвилинку повірила: вигляд він мав такий наївний, і гусарське обмундирування так личило йому!
– Якщо тобі вже закортіло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щирості, – треба було в Парижі записатись до якогось полку. Поставив би вахмістрові вина, і він би тобі все влаштував.
Багато корисних порад, як поводитися надалі, дала тюремниця Фабріціо, і нарешті, коли на світ благословило, випустила його надвір, сотні разів змусивши заприсягтися, що він ніколи і ні за яких обставин не згадає її імені.
Не встиг Фабріціо, з гусарською шаблею при боці, бадьорим кроком вийти з містечка, як його огорнули сумніви. «Ну ось, – думав він, – я іду в мундирі і з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмі. А його, кажуть, запроторили за те, що він украв корову й срібний столовий набір. Я, так би мовити, вліз у його шкуру, хоча цього нітрохи не хотів і ніяк не передбачав. Тут пахне тюрмою!.. Прикмета цілком ясна. Мені доведеться довго поневірятись за ґратами».
Не минуло й години після розлуки Фабріціо з його рятівницею, як линув дощ та такий рясний, що свіжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його міру. Зустрівши селянина верхи на сухоребрій конячині, він купив у хазяїна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду