Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
їхали б обабіч кіньми.
Генерал почав сваритися.
– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твій генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.
Генерал просто не тямив себе з люті. А в кареті тим часом справа складалась куди краще.
Графиня уже командувала жандармами, як своєю челяддю. Вона дала екю одному з них і послала в корчму, що виднілась за двісті кроків, щоб він приніс вина й передусім холодної води. Принагідно вона заспокоїла Фабріціо, який усе поривався тікати до лісу, що вкривав узгір'я. «Пістолети в мене добрі», – думав він. Графиня домоглася від розсердженого генерала, щоб він дозволив дочці сісти в екіпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рідню, повідомив дам, що його доньці минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всі дають їй чотирнадцять і навіть п'ятнадцять.
«Яка обмежена людина!» – промовляли графинині й маркізині очі. Завдяки графині все влаштувалось після переговорів, що тривали цілу годину. Один із жандармів, коли графиня сказала йому: «Нате вам десять франків», згадав про якусь пильну справу в сусідньому селі і віддав свого коня генералові Конті.
З генералом поїхав вахмістр, а всі інші жандарми повсідалися під деревом у товаристві чотирьох величезних обплетених сулій, – посланий до корчми жандарм приніс з допомогою селянина вино. Щоб вернутися до Мілана, достойний камергер дозволив Клелії Конті сісти до жінок у карету, а сина славного генерала П'єтранери ніхто й не думав затримувати. Коли подорожні перекинулись першими ввічливими словами й обговорили несподівану пригоду, Клелія Конті зауважила, що вродлива графиня дивиться на Фабріціо захоплено, – виходить, вона не мати. Особливо зацікавили дівчину неодноразові натяки на якийсь геройський, сміливий і дуже небезпечний вчинок, що його він недавно здійснив. Але при всій своїй кмітливості юна Клелія не могла здогадатися, про що йдеться.
Вражено розглядала вона молодого героя, чиї очі, здавалося, ще палають вогнем недавніх подвигів. А він був вражений дивною вродою цієї дванадцятирічної дівчинки, яка зашарілась від його захоплених поглядів.
За льє до Мілана Фабріціо сказав, що хоче провідати дядька, і попрощався з дамами.
– Якщо викручуся з цієї халепи, – сказав він Клелії, – приїду до Парми оглянути її чудові картинні галереї. Запам'ятайте, будь ласка, моє ім'я: Фабріціо дель Донго.
– Отакої, – гукнула графиня. – Це так ти умієш зберігати своє інкогніто! Синьйорино, будь ласка, запам'ятайте, що цей шибеник – мій син і звати його П'єтранера, а не дель Донго.
Пізнього вечора Фабріціо вернувся в Мілан брамою Ранца, ці ворота ведуть до бульвару, модного місця для прогулянок. Дрібні заощадження маркізи та її сестри підірвала відправка двох служників до Швейцарії; на щастя, Фабріціо ще зберіг кілька золотих і один діамант, який було ухвалено продати.
В місті обох дам знали й любили. Клопотати за Фабріціо перед бароном Біндером, начальником поліції, почали найзначніші і найсвятобливіші представники австрійської партії.
– Ці