Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
ніхто не помітить, і він зможе досхочу дивитись на ложу другого яруса, де він сподівався побачити графиню. Цілі дві години довелось чекати, але закоханому міністрові вони не здалися надто довгими. Переконаний, що його ніхто не бачить, він з утіхою віддавався своєму шаленству. «Старість, – казав він собі подумки, – передусім виявляється в тому, що людина вже нездатна на таке чарівне хлоп'яцтво».
Врешті графиня з'явилася. Він захоплено розглядав її, озброївшись лорнетом. «Молода, пишна, легка, як пташка, їй не даси більше двадцяти п'яти років, – думав він. – Вона чарівна не лише своєю вродою: у кого ще зустрінеш таку душу? Це сама щирість, ніколи вона не дбає про розважливість, вся віддається враженню хвилини, завжди тягнеться до чогось нового! Розумію тепер усе шаленство графа Нані».
Поки граф думав про те, як завоювати щастя, що витало перед його очима, він знаходив своєму безумству чудове виправдання. Але згадуючи про свій вік і клопоти, іноді вельми обтяжливі, що сповнювали його життя, він втрачав певність у своїй правоті. «Людина розумна, але перелякана на смерть, дає мені купу грошей і змогу розкішно жити за те, що я ходжу в її міністрах. Але якщо завтра він прожене мене, я залишуся тільки старим жебраком, тобто останнім нікчемою. Оце-то супутник життя для графині!»
Такі думки гнітили, він знов починав дивитись на пані П'єтранера і, щоб думати про неї вволю, не квапився до її ложі.
«Вона, як мені розповідали, взяла в коханці Нані лише на те, щоб дошкулити бовдурові Лімеркаті, який побоявся розправитися з убивцею її чоловіка ударом шпаги або принаймні з допомогою найманого кинджала. А я задля неї двадцять разів бився б на дуелі!» – захоплено казав собі граф. Раз у раз він позирав на театрального годинника, де світні цифри, кожні п'ять хвилин змінюючись на чорному тлі, уже показували той час, коли глядачі могли відвідувати в ложі приятелів. Граф міркував так: «В її ложі я можу пробути од сили півгодини – ми ще з нею малознайомі. Я себе зраджу, якщо залишусь довше. А при моїх літах та ще при цьому клятому пудреному волоссі я матиму не ліпшу міну, ніж Кассандр.[127] І тут наважитися змусило його одне міркування: «А що, як графиня піде одвідати когось в іншій ложі! Добра ж мені буде нагорода за те, що я не даю собі втішатися повною мірою!» Він підвівся, збираючись іти до графининої ложі; і раптом йому перехотілось іти туди. «От чудасія! – сміючись із себе, міркував він, зупиняючись на сходах. – Я боюся, боюсь, та й годі! Такого зі мною не траплялося вже двадцять п'ять років!»
Переборовши себе, він усе-таки зайшов до ложі і як людина мудра вирішив скористатись із свого збентеження. Він аж ніяк не силкувався поводитися невимушено і вразити дотепністю в якійсь цікавій розповіді. Навпаки, він мав мужність бути несміливим і вжити свій тонкий розум на те, щоб його хвилювання стало помітним, але аж ніяк не смішним. «Якщо їй це не сподобається, – сказав собі граф, – я пропав. Втішна картина: несміливий поклонник з пудреним волоссям, в якому без пудри світилася