Біле Ікло. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
можливо, дбаєш про моє травлення?
– Ні!
Обурення охопило Білла:
– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.
– Машистий зник, – відповів Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.
– Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.
Генрі стенув плечима:
– Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.
– Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.
– Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?
Білл заперечно похитав головою.
– Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.
Білл відсунув чашку.
– Хай я буду тричі проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!
– А кава незрівнянна, – спокушав товариша Генрі.
Але Білл був упертий і поснідав усухом’ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.
– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх на досить великій відстані один від одного, – сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.
Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.
– Можливо, це тобі знадобиться, – зауважив Генрі.
Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він прив’язав напередодні Машистого, – усе, що від нього залишилося.
– Вони з’їли його разом зі шкурою, – заявив Білл, – навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.
Генрі зухвало реготнув:
– Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!
– Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Білл.
– Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.
– Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Білл.
– Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рішуче зауважив Генрі. – Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.
Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.
День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько дев’ятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі