Київ.ua. Тетяна БелімоваЧитать онлайн книгу.
минув дуже швидко, ніби один день. А точніше, як сон. Справді, це все життя тут швидше скидається на сон, весь час здається, що ось зараз прокинешся і картинка розтане… Я ніколи не думала, що люди можуть так жити, так чудово жити…», – читала лист від Лади, цікавий змістовний лист про перший місяць її заокеанського життя. Жодних емоцій чомусь не з’явилося, навіть легесенької усмішки на вустах. Тільки десь на дні свідомості: як добре, що хоч у неї все добре (ось саме так, у такій дивній тавтологічній послідовності!). І ще купа запитань у кінці про неї, про дітей, про їхні справи, на які треба щось відповісти, щось написати, але сама лише думка про те, що комусь, навіть дуже рідному й близькому, доведеться змальовувати свій стан, свої почування, здалася їй нестерпною.
Втупилась в екран монітора. Несподівано зраділа цій реакції: хоч одна жива емоція за весь останній тиждень, бо те скам’яніле отупіння, яке найшло на неї після всіх цих розмов-перемовин – з її батьками, з його батьками, з його сестрою і бабусею, з її тіткою і братом, зі співробітниками, які «були в курсі», з друзями, які теж швидко «ввійшли в курс», – почало утверджувати її в думці, що вона просто нова модель роботолюдини. Така собі механізована версія жіночої статі з низкою обов’язків, яка сумлінно виконує свій розклад дня, існує в межах певної програми, просто і механічно повторює однакові – день у день – дії.
Ампутація душі – ось мрія над мріями, пісня над піснями, найзаповітніше бажання! Якби ж тільки знайти такого чарівника, байдуже звідки, чи зі Смарагдового міста, чи зі старовинного глека, закоркованого древнім сургучем – аби лише бажання здійснював. І жити враз стало б легко та просто – не пам’ятаючи, не прагнучи, не переймаючись, не мріючи, не кохаючи, не жадаючи, не шкодуючи, не шокуючись, не жаліючи, не леліючи – загалом нічого не відчуваючи. НІЧОГО! От лише те місце, де колись була вона, душа, трохи нило б на погоду, але до цього, певно, можна було б звикнути.
Втома. Така безмежна втома, що навіть спати важко, їсти важко, розмовляти важко. Встаєш зранку і відчуваєш: уже стомився, ще й день не розпочався, а хочеться знову лягти і спати.
Спати? Так, заснути і бачити сни про щастя. Це можливо? Це можливо: весь час спати… і бачити сни про щастя.
Хоч куди глянь, – самі лише фати моргани, скрізь вони: дивні й давні ілюзії заполонили весь простір буття, устелюють існування, мов біла вата – імітація снігу на ялинках давнього (а може, цього й не було ніколи?) дитинства. Бо правда колюча й рудувато-підсохла, як сосни на смітниках після свят (сосни замість ялинок – навіть тут омана!) в тому-таки дитинстві, що його ніколи не було.
Вчора зайшла в супермаркет по хліб і, стоячи в черзі до каси, відчула, що так утомилася, аж і додому, точніше, до Ладиного дому, не дійде! З чого б це раптом у тридцять із невеличким гаком років так стомлюватися? Що за життя таке настало?
Рожеві з морозу синові щічки, а в дочки шапка так смішно насунулася на лоба. Тупцюють зніяковіло біля порогу, тягнуть величезні целофанові мішки зі своїми речами, ховають оченята. Дивно, ніби маленькі, а вже все розуміють:
– А тато