Київ.ua. Тетяна БелімоваЧитать онлайн книгу.
не хочеться ворушити, немає жодного бажання опускати їх додолу, човгати чужими хатніми капцями до ванної, на кухню. Навіть по книжку на підвіконні лінь простягти руку, не має бажання запускати мозок і вкладати в нього якусь вичитану з цієї рожевої палітурки інформацію. Ні вдягатися, ні збиратися, ні їсти, ні пити, ні розмовляти, ні слухати – не хочеться нічого! Нічого…
Потерла скроні. Знову. Цей біль. Тупий, ніби від ударів сотень молоточків. Треба поговорити з дітьми. Неодмінно. Найближчим часом.
Знову спливли десь із надр свідомості очі дочки, темні й перелякані, і наївне дитяче запитання: «Мамо, ти вже не любиш тата?». Коли це було? Тоді, після вибитих дверей, чи раніше? Хіба це тепер має значення? Рано чи пізно всі ті фрази на кшталт «ти ще занадто маленька, щоб розуміти такі речі» – перестануть бути фіговим листком, бо те, що він колись здатен був прикривати, розрослося безмежно. Пізно чи рано доведеться чесно й відверто, дивлячись в очі своїм батькам і своїм дітям, відповісти на це запитання. А що сказати їм, якщо навіть для себе не можеш остаточно щось ствердити чи заперечити?
– Люблю! – коли лагідний, всміхається, принаймні вдає, що має якісь спільні з тобою інтереси, не повертається спиною (і в ліжку теж), не зациклюється на роботі, не кидає з дітьми саму заради чергових полювань – бань – риболовель – пиятик – забаганок.
– Ненавиджу! – коли отак просто в обличчя, у беззахисність, жорстоко й немилосердно!
– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!
Ніколи ні пробачити, ні забути! Неможливо!
Якби ж ампутувати, просто взяти і викреслити чи стерти цю його зверхню жорстокість, цей потяг до насильства! Все було б ідеально! Просто ідеально! Тільки люди не змінюються. Чи змінюються?
Власне, хто й кого хотів змінити? Вона його – він її? Чому і хто розпочав цей силовий поєдинок завдовжки в їхній шлюб? У кого було більше претензій? Хто мав змінитися за планом своєї половини – до непізнаваності, до повного самозаперечення, – щоб утілити мрію іншого? І чому всі суперечності (весь час виринала думка, що в більшості родин теж є певні, хай і приховані, проблеми і всі знаходять, як їх мирно розв’язати) завжди закінчувалися нокаутом суперника? Якщо немає іншої ради, мабуть, краще (принаймні для неї) і не жити разом? Власне… це й сталося.
Сьогодні треба їхати до батьків. Немає сенсу відкладати. Те, на що вона сподівалася: перепросини, примирення, запропонований алгоритм нового життя – цього всього не вийшло. Ніхто за нею не кинувся, не попросив залишитися (та й невже вона справді цього сподівалася, знаючи його вдачу, життєву позицію?), не пообіцяв усе змінити й змінитися…
Знову почнуться нестерпні розмови про її егоїзм, самозакоханість, безвідповідальність, які неодмінно заведе її мама (так, ніби це основна причина всіх її життєвих негараздів)! А в кінці ще й буде афористичний висновок про те, як вона просто «казиться з жиру!», коли всі вони тут тільки й думають про її щастя.
Найгірше – постати в такому образі перед