Жоравницькі. Оксана ЗабужкоЧитать онлайн книгу.
самому місті врядував неабиким, а городничим – пильнував замкових укріплень: умів пан Олександер, нічим лицарського обичаю не змазавши, і людям і околичностям належне принатуритися, і слава його – вкупі зі статками – росла як з води. Іван же – той змалку показував ворохібну вдачу, частіше, ніж би годилось, хапався за шаблю, а то й за венацького стилета, мов ненастанно пхав його межи плечі неситий дух непокори, а чи нерозтрачена мужеська ярість шукала собі погамівку в сутичках і герцях.
На додачу, оба брати Жоравницькі були жонаті, й обі пані Жоравницькі одна одної на дух не терпіли – обі-бо були челядині рівно норовисті, і на почестки й шану рівно лакомі: то ж гула доба, що вперше дала внезалежненій людській істоті станівкий ґрунт під ногами, – істотка випросталась і тупнула ніжкою: хочу! Сотні, тисячі ніжок, межи тим і в кунштовні панянські сап’янці повзуваних, затупали по Європі, пішов гук, запурхали пера в руках самовидців: жінки, скуштувавши смаку влади і слави, гурмою посунули на кін історичних дій: у Парижі клала собі в узголів’я том Макіявеллі Катерина з Медичів, і густі й безвузлі, як павутина, сіті інтриґ, що снував її мозок, спахали провалами ночі св. Варфоломія та Ліонської й Орлеанської різанин; у Ґенуї й Венеції куртизанки вбиралися в мужеські строї, студіювали астрологію та знахарство й писали мемуари про свої любосні пригоди, а в Колоні, в назареянському кляшторі, їхні посестри по Євиному племені, безсилі, через приречене Богові дівоцтво, обернути жадобу чину на околишній світ, дерлись біснуючись на мури – і ще ціле століття котитиметься по жіночих монастирях Європи ця епідемія масових шаленств; безбожне ж дівоцтво Єлизавети Англійської тим часом буяло в блиску зсипаного їй до ніг корсарського золота, і під пером Статфордського характерника, що прагнув поскромити королеву бодай на письмі, пані Макбетова, одержима хіттю монаршого маєстату, підбурювала на рішучий чин свого тупуватого рубаку-малжонка, і невидима кров виступала їй на долонях, – а в столиці грізної Порти галицька попівночка Настуня Лісовська вершила свою карколомну кар’єру від бранки-наліжниці до султани Стамбула, обігрувала в шахи чужоземних амбасадорів і обмишляла державний переворот, чи то помсту мужеві за своє колишнє впокорення: по цілій Європі бліді, рослинно-тендітні жіночі пальчики, беручи чоловіків за гордо вистромлене прирождіння, обертали їх на шахові фігурки в кривавій партії запалених воль, і ніяка інквізиція з відьмоспаленням негодна була затлумити необорне й невситиме, дужче од любострасного, жіноцьке: хочу!.. А де ж було розвернутися нашим паням Жоравницьким – хіба керувати наїздами на сусідські маєтки, вчиняючи ґвалт і побої, як не одна ясна пані на княжій Волині чинити полюбляла?…
Тут треба сказати, що, попри спільну обом жагу самоствердження, оприявнювалася вона в них двох на геть відмінний штиб. Йванова пані Олена, під пару мужеві звинна й палахка, сліпуча, мов лезо дамаської сталі, уславилася за білоглову барз мудру й остру, котру о раду спитатися – звісно, ненароком, при беседі, – і найзацніші волинські мужі не вважали за щось себе негідне, – а при тім і за велику книжницю, в чиїх покоях, вряд із оправними в сап’ян Святим Письмом та молитовником, стояли книги друковані з Кракова і Львова, Переґринації та Проскинаторії і різні гісторії списані – о Аттилі, королі угорськім, о цесару римськім Отоні, о Тройськом племені, що то про нього повістив творець Имир (злі язики подейкували, ніби й чорні книги там водилися), – а ще розмаїті хроніки латинські, бо пані Олена вміла всякого письма – і руського, і польського, і латинського, і грецького, і сама залюбки письмом бавилася, списуючи собі в діаріюш, що доброго чи лихого на тижні трапилось (на столику в спочивальні в неї завше стояв каламарчик зі свіжим атраментом і лежало кілька заструганих пер); знала вона й про свято орацію дотепною віршею уложити, і цидулу одповідную скомпонувати якнайдошкульніш, і запевне й до міського вряду надавалась би незгірш од свого малжонка, – якби лиш білоглових, та ще й роду не так-то значного чи заможного (посаг пані Олена принесла з собою мізерний, а з клейнодів іно й мала, що крижика з діаментами), прошено було до вряду. І хоч розум та вроду пані Олени подивляли по всіх луцьких домах, шляхетських і міщанських, а проте якось нічого з того не виникало: ані гонорів нових, ні милостей князівських або привілеїв, – життя круг молодшого панства Жоравницьких мов заклякло на однім рівні, не спадаючи вділ, але й догори не підбиваючись, хоч би скільки запалу виказували вони обоє. А тимчасом перед очима їм стриміла постать в усіх добрах скупаного брата – і не так брата, як братової.
Пані Ганна Жоравницька, родом дочка луцького владики, не трібувала ні вченістю, ні манірами, бо пожадану хвалу собі й пана ключника домові приподобляла іншою дорогою. Від малку в усьому боронена батьківським іменем, пані Ганна зросла в пересвідченні, що ключ до всіх статків землі волинської лежить у кишені чамлетової референди його милости отця владики, і що відтак єдине, о що їй самій належить дбати, – то публічна опінія: хоч тайкома й нестак до отця владики прихильна (до посполу, як і навзагал до людей підлеглих, той потрапляв бути непомалу брутальним, своєю волею запечатував у місті церкви, котрих парохи не вчиняли йому грошової подачки, а лаятися вмів так, як лиш у міщанському стані знають, бо з того-то стану отець владика, по правді сказавши, й вийшов!), – не мала, проте, опінія