Помилка. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
скоро поїдеш вчитися. Тобі треба модно вдягатися. Це джинсові штани мого виробництва.
– Мені?! Джинси? – Обличчя Вероніки освітила щаслива усмішка. – Мені… Мені ніхто не дарував таких дорогих подарунків! Спасибі!
Вероніка припала до його грудей, потім вдячно зазирнула в очі й пристрасно поцілувала.
– Ми так і до ранку не розлучимося, – прошепотів Захар, вкриваючи обличчя Вероніки поцілунками.
Вона відкинулася на спину, тягнучи за собою Захара. І знову гаряча хвиля, яка охопила їхні тіла з новою силою, забрала в такий солодкий світ бажання та пристрасті…
Вероніка тихенько зайшла в дім, і її відразу засліпило світло. Дівчина з несподіванки здригнулася. Вона замружилася від яскравого освітлення й побачила перед собою матір.
– Котра година? – незнайомим строгим голосом запитала мати.
– Не знаю, – тихо відповіла Вероніка, передчуваючи недобре.
– Ти добре знаєш, що вже третя ночі. Де ти була?
– Гуляла… На танцях. Я була на танцях, а потім забалакалися з дівчатами. Адже незабаром роз’їдемося, а так не хочеться розлучатися, – швидко заговорила Вероніка, ховаючи ззаду руку з джинсами.
– Не бреши мені! – майже закричала мати. Вона потягнула на себе руку доньки й побачила штани. Вероніку немов хтось обдав жаром. – Виходить, правду люди кажуть.
– Про що ти, мамо?
– Ти добре знаєш, про що. Значить, той крутий і тебе по кущах тягає?
Слова матері були як удар нагаєм.
– Мамо, не кажи так. Я ж твоя донька, – тихо попросила Вероніка, готова ось-ось розплакатися.
– Купив мою доньку за ганчірку, як і всіх інших, – з гіркотою сказала мати. – Ти думаєш, що одна така в нього?
– Ти про що, мамо?
Вероніка відчула, як холодок пробіг по спині.
– Піди в магазин, подивися на Люську, нашу продавчиню. На ній теж така ганчірка. Так їй скільки років?! Вона розлучена, дитина є, вона – баба, їй чоловіка треба, а ти… – Мати розплакалася. – Гаразд, іди спати, завтра поговоримо.
Мати пішла до своєї кімнати, а Вероніка ще довго стояла скам’яніла з джинсами в руках.
Розділ 6
Вероніка прокинулася від мукання Зірки під вікном. Вона швидко вдяглася, затягла волосся резинкою й побігла виганяти корову. За хвірткою її чекала Кіра.
– Привіт, – сказала Кіра стримано. Було помітно, що вона досі таїть на Вероніку образу.
– Привіт, – відповіла Вероніка.
– Розмова є.
– Я слухаю, – сказала Вероніка, помахуючи кийком. Кіра йшла поруч.
– Ти мене незаслужено образила, – почала Кіра.
– Прийшла мені мораль читати? Ой, Кіро, відвали, без тебе нудно! Якщо образила, то вибач, я не зі зла.
– Ми просто давно дружимо, тому я й хочу з тобою поговорити, – не звертаючи уваги на дратівливий тон, сказала Кіра. – Я знаю, що ти зустрічаєшся з тим Захаром.
– Звідки ти знаєш? Плітки збирала?
– Усі знають, не одна я.
– Ну то й що з того? Заздриш?
– Було б чому.