Помилка. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
сережки твоєї покійної бабусі.
– А… Чому ти їх не носила?
– Носила, поки тебе не було. – Жінка всміхнулася. – А як ти народилася, зняла й заховала, вирішила: як підростеш, тобі подарую. А потім загинув твій тато, важко одній мені було тебе підіймати, побоялася, що десь загублю сережки, а зараз…
– Що зараз? – Дівчина ще раз підбігла до дзеркала, заглянула в нього, крутнулася на п’ятах, і її золотисте пишне світле волосся сколихнулося хвилею й опустилося на худенькі, по-дитячому гострі плечі.
– А тепер ти поїдеш вчитися в місто…
– Щоб стати лікарем! – додала Вероніка.
– Не змогла я тобі купити золоті сережки, ти вже пробач мені, доню. – В очах жінки заблищали сльози, і вона винувато посміхнулася.
– Ну що ти, мамо! – Дівчина обняла матір за плечі, притулилася щокою до її обличчя. – Ти в мене найкраща! Найлюбіша! І ці сережки теж найгарніші! Можна я їх Кірі покажу?
– Іди вже, балакухо! Може, твоя подружка ще спить?
– Розбуджу!
Не встигла Ксенія Петрівна оком змигнути, як дочки і слід прохолов. Жінка зітхнула. Як же швидко й невблаганно спливає час! Здавалося, тільки вчора вони з чоловіком милувалися маленьким золотоволосим янголятком у дитячому ліжечку – а вже донька закінчила десять класів. Ксенія Петрівна звела погляд на стіну, де в рамці під склом висів збільшений чорно-білий портрет чоловіка.
Як же вона любила свого Льову! Здавалося, щасливішого за неї не було нікого на світі! Ксенія Петрівна досі не могла зрозуміти, чому молодий агроном Льова не помітив жодну гарну дівчину в їхньому селі, а почав упадати за нею, аж ніяк не красунею, до того ж із бідної сім’ї. Вона закохалася в молодого фахівця відразу, як тільки побачила його на колгоспному дворі, але гордість не дозволила їй виказати це. Лев півроку бродив привидом під вікнами Ксенії, поки та не вийшла до нього на перше побачення. Вони одружилися, зігравши весілля коштом колгоспу, а за рік народилася Вероніка.
Ксенія Петрівна, не відриваючи погляду від портрета на стіні, поринула в спогади. Вони були шалено щасливі, так, що Ксенія іноді боялася дихати, щоб не злякати своє щастя – видно, відчувала душа, що воно буде недовгим. Тоді здавалося, що їхньої радості й любові вистачить не те що до кінця життя, а й ще на одне життя. Але біда входить у дім, не питаючи.
Три роки було Вероніці, коли Лев загинув. Така дурна, така безглузда смерть. У той день була сильна ожеледиця. Лев гальмонув молоковоз, який виїжджав із колгоспного двору, щоб доїхати до міста. Він побіг назустріч автомобілю, що гальмував, але через крижану кірку на дорозі ніяк не міг зупинитися. Лев добіг до машини, але раптом послизнувся і впав прямо під колеса. Він помер у лікарні, не приходячи до тями, і Ксенія не змогла з ним попрощатися…
Жінка важко зітхнула, витерла долонею сльозу, яка тоненьким струмком потекла по щоці. Як же Вероніка схожа на свого батька! Така сама висока, струнка, худенька, волосся світле, очі такі ж сині, саме сині, а не блакитні, навіть на підборідді маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пішла в батька. Здавалося