Межа Фундації. Айзек АзимовЧитать онлайн книгу.
дверцята відсунулися. Звідти вийшов охоронець у формі Корпусу безпеки мерії, потім молодик, потім іще двоє охоронців.
Пелорат не стримував подиву. Мер не лише знала про його працю, а й явно вважала, що ця праця має найвище значення. Людині, яка мала бути його супутником, дали почесну варту, а йому пообіцяли першокласний корабель, на якому цей супутник зможе бути пілотом. Неабияк приємно! Неабияк…
Хатня робітниця Пелората відчинила двері. Молодик зайшов, а двоє вартових стали по обидва боки від входу. Крізь вікно Пелорат бачив, що третій вартовий залишився надворі, а тепер під’їхало ще й друге авто. Додаткова охорона!
Казна-що!
Він повернувся й, побачивши молодика, зі здивуванням виявив, що знає його. Бачив на голографічних знімках. Він сказав:
– То ви отой самий депутат. Ви Тревіз!
– Ґолан Тревіз. Саме так. А ви професор Янов Пелорат?
– Так, так, – сказав Пелорат. – То це ви будете…
– Ми будемо супутниками в подорожі, – дерев’яним голосом відповів Тревіз. – Принаймні так мені сказали.
– Але ж ви не історик.
– Ні. Як ви вже сказали, я депутат, політик.
– Так… Так… А що я собі думаю? Я історик, тож навіщо нам іще один? Ви можете керувати космічним кораблем.
– Так, я на цьому добре знаюся.
– Що ж, тоді це те, що нам треба. Чудово! Боюся, я не з тих, хто мислить практично, юначе, тож якщо ви, навпаки, до того здібні, з нас вийде чудова команда.
Тревіз відповів:
– Зараз я не в тому стані, щоб оцінювати досконалість власного мислення, але здається, що в нас немає іншого вибору, окрім як спробувати створити чудову команду.
– Що ж, тоді сподіваймося, що я зможу подолати свою невпевненість щодо космосу. Знаєте, депутате, я ніколи не бував у космосі. Я такий собі бабак, якщо можна так сказати. До речі, не бажаєте скляночку чаю? Я зараз скажу Моді, щоб вона нам щось зготувала. Зрештою, як я розумію, ми полетимо вже за кілька годин. Але я готовий хоч цієї миті. У мене є все необхідне для нас обох. Мер дуже активно зі мною співпрацювала. Це її зацікавлення проектом просто приголомшливе.
Тревіз відповів:
– Отже, вам про це відомо? Як давно?
– Мер звернулася до мене, – тут Пелорат трохи насупився і, здавалося, заходився робити точні підрахунки, – два, може, три тижні тому. Я був щасливий. А тепер, коли я вже вклав у голові, що потребую пілота, а не другого історика, тішуся ще й з того, що моїм супутником будете ви, любий друже.
– Два, може, три тижні тому, – трохи вражено повторив Тревіз. – Отже, весь цей час вона вже була готова. А я… – Він замовк.
– Прошу?
– Нічого, професоре. Є в мене погана звичка бурмотіти самому до себе. Це те, до чого вам доведеться призвичаїтися, якщо наша поїздка затягнеться.
– Так і буде. Так і буде, – сказав Пелорат, підштовхуючи співрозмовника до столу в їдальні, де вже парував чай, що його старанно заварила його хатня робітниця. – Ми абсолютно не обмежені в часі. Мер сказала,