Я (Романтика). Микола ХвильовийЧитать онлайн книгу.
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
– Який вихід? – І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
– Але я не бачив виходу!
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
…Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «коли доктор – злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».
Але я подумав:
– Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
…Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
…До розстрілу присуджено,
– шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темною волохатою силюстою стоїть на сході княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
…Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!
– Тьма?
І я здавлюю голову.
…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східню волохату силюету.
…Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
… – Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
– Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене