Вальдшнепи. Микола ХвильовийЧитать онлайн книгу.
боку, цілком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними – пани.
– Словом, і тут тупик? – сказав товариш Вовчик.
– Що ти хочеш цим зазначити?
– Те хочу зазначити, що ти й справді трагічна фігура. Всюди ввижається тобі сама безвихідність.
– Очевидно, така вже вдача мені, – сказав Дмитрій і широко позіхнув.
Вони підходили до річки. На пристані суєтились портовики і щось вигружали з підвод. Пароплава ще не було, не було й вітерця, так що ріка стояла, як дзеркало. Ранок був винятковий: після дощів ночі стали холодніти, і холодок нічний затримувався на воді, аж поки сходило сонце.
– Ну, вже скоро почнемо полювати, – сказав товариш Вовчик і від задоволення крякнув.
Карамазов одв’язав свій каюк, і вони, відпливши сажнів три від берега, кинулись у воду.
І тоді ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився і побачив у купальних костюмах Аґлаю і тьотю Клаву. Вони стояли на річному пляжі й готувались лізти в воду.
– Драстуйте, мої голуб’ята! – закричав товариш Вовчик.
– Здоров був, голубе! – відповіла йому криком тьотя Клава.
Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аґлая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і от на ранок він раптом зустрічає її в купальному костюмі. В ньому, в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди, і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підплисти до фльоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аґлаю.
– А ну, покажи, як ти плаваєш? – закричала Аґлая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.
– Ah, mon Dieu! Que difes-vous la[6], – крикнув товариш Вовчик.
– І ти тут, mоn ami? І ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi[7].
– Але компенсація, мадмуазель. J’espere que vous me ferez I’amitie de diner avec moi[8].
– C’est une grave question qui demande reflexion[9].
– Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.
Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.
– Ти знаєш, – сказав він, звертаючись до свого приятеля. – Я говорю про загадковість, що за неї сховались наші дами. Її все-таки можна розшифрувати.
– Яким же це чином?
– Дуже просто, – тихенько засміявся лінгвіст. – Ми їх напоїмо добрим міцним вином – і вони нам усе розкажуть.
– Ти так думаєш?
– Я цього певний… Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче «кутнуть».
Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам – ця загадковість із
О, Боже мій! Що ви говорите
– І ти тут, друже мій? І ти? Які ви люб’язні, що завітали і зробили мені приємний сюрприз
Я сподіваюсь, що ви повечеряєте зі мною
Над цим питанням варто поміркувати