Царівна. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.

      У великій притикаючій кімнаті було багато гостей. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а інші знов балакали свобідно при скляночці.

      В одній часті кімнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Мені підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.

      Я не сідала. Відвернувшись до вікна, старалася опанувати зворушення, котре заволоділо мною так сильно, що я трохи не плакала. Ніколи не відчувала я так глибоко упокорення і зневаги, як цього вечора, і ніколи не боліло воно мене так сильно, як в цій хвилі!

      – Чи ви боронитесь завсіди так? – спитав він, приступаючи ближче до мене і стараючись ухопити мій погляд.

      Я не могла відповісти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очі, я поступилася від нього за групу густих олеандрів, що стояли тут, немов жива стіна, та відлучали нас від прочих гостей, і втерла крадькома сльози.

      Але він це вже замітив і зараз спинився біля мене.

      – Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цілої пригоди, мені це страшно прикро!

      Я заперечила мовчки головою.

      – Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з початку цього вечора відчув я. Мені це тим прикріше, що, стрінувши вас…

      Він не докінчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав, – і тихий, ледве чутний стогін вирвався крізь затиснені уста.

      – І ви кажете, що ні? – промовив голосом, тремтячим від зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однісінький раз зробіть це для мене! – І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!

      Цього було забагато на одну хвилину. Він притягнув мене гарячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на його груди.

      Чи я плакала?

      Я вже не знаю. Жалем, зворушенням і якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненависне волосся лагідно-лагідно, мов мати, ніжною, любячою рукою і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом – Боже! – і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей…

      Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу – і я схаменулася.