І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
до кращих часів, а частина, озлоблена, розкладена фронтом, гуртувалася в банди, виходила на дороги із «бонбами», обрізами та «гвинтівками», а часом і кулеметом, зустрічала і пішого, й кінного, а згодом починала шастати й по хуторах – витрушувати душу з багатих дядьків. І не раз, і не два в темну ніч виривалося з розбитого вікна розпачливе: «Ря-га-туйте!» – котилося степом та й конало, безсиле, так і не знайшовши відгуку, десь на холодній непривітній ріллі.
Зачувши про появу однієї з таких банд, Оксен навісив на вікна товсті дубові віконниці, прикріпив до них залізні прогоничі – до ранку не перегризеш, а до дверей приладнав пудові засуви. На ніч спускали з цепу двох привезених аж із-за Яресьок вовкодавів: налетить такий – прощайся, чоловіче, з душею! Лягаючи спати, Оксен клав біля себе гостру сокиру, а Свирид дістав із комори дідову гаківницю, обтер з неї пил, вставив новий кремінь, насік півторби шроту із товстих гвіздків, запас літрову банку пороху та й заховав увесь той арсенал на печі, «щоб завжди було напохваті». Бідна Оксенова жінка боялася після того туди й потикатися: вовчим оком світило на неї оте страховисько: гримне – не позбираєш кісток! А дід, згадавши минуле, все розказував, як він стріляв колись із тієї гаківниці вовків, аж ті хвости губили від страху, втікаючи.
– Бо хіба теперечки ружжа! Ото колись були ружжа – як пердне, то й душа з тебе геть!
Бандити налетіли не вночі, коли їх можна було сподіватися, а серед білого дня. Оксена не було вдома: ще звечора поїхав разом з Олесею та старшим сином Іваном на маслобойню – за десять верстов – і мав повернутися десь по обіді. Батько, дід і молодий Оксенів син Олексій якраз снідали, а Варвара поралася біля великої діжі, вимішуючи тісто, коли у дворі завалували собаки, пролунав тупіт копит, матірна лайка, раз по раз ударили постріли, рознісся передсмертний собачий вискіт, за вікном швидкими тінями промайнули якісь люди, садонули в сінешні двері чимось важким, мабуть, прикладом, вдерлися до хати – всі у військовому, обвішані зброєю, зарослі, страшні, виповнили кімнату запахом прілих онуч, кінської збруї, міцного горілчаного перегару.
– Хто хазяїн?!
Варвара як стояла, так і заклякла біля діжі, тільки великі росинки поту враз усіяли чоло, затремтіли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дід впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого діда мертво одвисла щелепа, зачорнів беззубий рот. Олексій принишк, як пташеня, тільки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберіг такий-сякий спокій на своєму завжди похмурому обличчі.
– Ви хоч би шапки знімали, до хати заходячи! – осудливо мовив він. Звівся за столом, майже дістаючи головою стелі, повів рукою на образи:
– Людей не сором – Бога побійтеся!
– А от ми тобі язика вкоротимо! – пообіцяв Свиридові найвищий з-поміж бандитів. Ростом він міг би помірятись із Свиридом, тільки був вужчий у плечах, тонший у талії і мав на диво маленьке, рухливе та неспокійне обличчя. Був,