І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
добрим чоловіком.
– Еге ж…
– А яка вона була: нова чи стара?
– Та нова, щойно від коваля! – з надією, що зараз дядько дістане пропажу, пояснював Оксен.
– Те-те-те! – співчутливо похитав головою дядько – І скільки ж ви, чоловіче добрий, заплатили за неї?
– Та півкоробки борошна! – все ще не втрачав надії Оксен.
– Півкоробки! – бив себе в поли дядько – Та ще, мабуть, і крупчатки?
– Крупчатки! – втратив терпець Оксен. – Та кажіть уже толком – знаходили ви підкову чи ні?
– Підкову? – таким здивованим тоном перепитав дядько, наче Оксен досі нічого йому й не казав, – Та де б я її знайшов, коли ви їхали шляхом із Хоролівки, а я оце щойно на нього зійшов! Хіба ви не знаєте, що я з того хутора? – та й ткнув пальцем кудись поза спиною.
Оксен, тихо лаючись, повернув назад.
Приїхали додому, як почало вже смеркатися. Короткий день складав натомлені руки, а ніч уже дихала передвечірньою сиззю – і тужавіли, гускли поля, готуючись до важкого осіннього сну.
– Он уже й наша хата, – показав Оксен пужалном на гостроверхі тополі, що виростали попереду неначе з землі, та й пустив Мушку риссю.
Таня гойднулася, замало не впавши, вхопилася рукою за холодний залізний поручень, і той дотик так пронизав її всю, наче залізо було остуджене до краю і вона не долонею – серцем прикипіла до нього!
З огляду на те, що Оксен був удівцем, він не затівав буйного весілля, не напрошував повну хату гостей – не годилося. За весільний стіл сіли тільки отець Віталій з Таниною сестрою – Зінаїдою, Оксенові сини, сестра і далекий родич Михайло Гайдук із дружиною Марфою.
Гайдук ходив у таких же куркулях, як і Оксен. Тільки якщо в Оксена відрізали землю та забрали коней, то Гайдука ще й виселили в халупу, що осібно стояла на краю села, підставляючи свої поколупані стіни під чотири вітри.
До війни в тій халупі жила одинока жінка: дівка – не дівка, вдова – не вдова. Приймала проїжджих на ніч, не цуралася й чоловіків із свого ж таки села – і не раз вилітали шибки в отій хаті, і не одна жінка тіпала за пишні коси лиху розлучницю, яка посміла позичити в неї чоловіка те, що самим Господом Богом було віддане тільки їй, законній жоні, тіпала й кричала на всеньке село, проклинаючи надмірно хлібосольну молодицю. Проклинала її вся жіноча половина села, а чоловіча тільки помовчувала, бо не один потай забігав пробувати отієї солодкої меді, без якої й життя – не життя.
За громадянської війни Марина – так звали оту молодицю – кинула осточортілу хату, осідлала коня, прип’яла до свого крутого стегна шаблюку та й почала гасати широкими українськими степами разом з отаманом Вовком – одним із численних «батьків», що плодилися, як гриби, на закривавленій українській землі.
Завітала якось на чолі буйної ватаги і в рідне село. Вітром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: синє галіфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок (як не лусне на грудях), при боці шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилівських смушок. Скомандувала зібрати молодиць,