І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
Бог-син, Бог – дух святий, – підходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе ніч, на сумісне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покірно долоні, цілуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, відірвала тебе від Олега. Бо – чуєш: тато благословляє тебе з того світу, бачиш: грозить тобі з могили, закликаючи до покори!
І Таня, затуливши повіками очі, щоб не помітив дівер ненависті, яка враз спалахнула в ній, прикладається до білої пахучої руки Віталія, прикладається, до болю зціпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.
Гостей поклали в більшій кімнаті, молоді пішли в меншу. Тут не було світла, тільки горіла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливі. Ліворуч, під стіною, безсоромно біліла приготовлена постіль, і навіть Боги на іконах цнотливо відводили очі, сварилися довгими пальцями, а по праву руку, прямо під образам, стояли дві скрині – велика й маленька. Велика – Івасют, маленька – Танина. Івасют – пузата, кована міддю й залізом, горою підіймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неї чорною тінню. І Таня раптом подумала, що за ніч від її беззахисної скриньки і сліду не лишиться: з’їсть, проковтне її оте пузате скринище!
Пронизана страхом, Таня смикнулася була втікати, але ноги вже не слухались її; хотіла крикнути – покликати сестру, але й голос відмовив їй. І вже Оксен бере її за руку і веде, мовчазну, зневолену, до постелі…
Добившись свого, Оксен відразу ж заснув, а Таня відсунулася на краєчок широкого ліжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбільше боялася зараз, що він проснеться, потягнеться знову до неї. Лише дозволила собі тихенько визволити з-під ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тіла, бо воно стало немовби чуже.
Лежала, тихесенько дихала – гнала від себе думку про Олега, якої було ще більше соромно, аніж власного тіла, а вона, відігнана, підповзала, скрадалася вже з іншого боку: «Ти зрадила!.. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти більше ніколи не побачиш його!..»
Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається – напружується кожною жилкою: все тіло її тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, – пошли ж мені спокій, дай мені сон!»
Але Бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.
Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить – відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею, І дивовижний, незрозумілий, а в той же час – дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.
Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке. І враз зрозуміла – цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не підкладає смичка до самого ранку.
Але