1984. Джордж ОруэллЧитать онлайн книгу.
краще став розуміти, за що ненавидить її. За те, що вона юна, гарненька і безстатева. За те, що він хоче спати з нею, але цього ніколи не станеться. За те, що навколо її солодкого гнучкого стану, немов створеного для обіймів, пов’язаний мерзенний червоний шарф – символ войовничої цнотливості.
Ненависть досягла свого піку. Голос Голдштейна справді перейшов у мекання, і на секунду його обличчя змінилося овочами. Потім воно розпливлося, і на екрані з’явилася фігура євразійського солдата. Величезний і страшний, він ішов на вас. Ось-ось він зістрибне з екрана в хол зі своїм гуркітливим автоматом. Дехто в першому ряді інстинктивно відскочив назад. Але тут же пролунав подих полегшення: фігура ворога розтанула, і на екрані з’явилося обличчя Старшого Брата – чорняве, вусате, повне сили і незбагненного спокою, воно заповнило майже весь екран. Ніхто не чув, що говорив Старший Брат. Напевно, це були прості підбадьорливі слова, на кшталт тих, що говорять у гуркоті бою, їх було важко розібрати, але вони вселяли впевненість вже тим, що були сказані. Потім зникло з екрана й обличчя Старшого Брата, а замість нього з’явилися три великих гасла Партії:
Обличчя Старшого Брата, здавалося, ще кілька секунд проступало за словами гасел, ніби воно врізалося в очі кожного і не могло зникнути відразу. Маленька рудувата жінка схопилася й переважила через спинку стільця, що стояв попереду неї. «Мій рятівник!», – шепотіла вона тремтячими губами й простягала руки до екрана, а потім закрила обличчя руками. Здається, вона молилася.
І тут всі почали повільно, самозабутньо, розмірено скандувати: «Б-Б!.. Б-Б!.. Б-Б!», дуже повільно, знову і знову, з тривалою паузою між першим і другим «Б». Похмурі приглушені звуки дивним чином нагадували голоси дикунів, здавалося, за ними можна розрізнити тупіт босих ніг і ритми тамтамів. Напевно, так тривало з пів хвилини. Цей рефрен часто лунав у хвилини великих потрясінь. Почасти це було гімном, який оспівував мудрість і велич Старшого Брата, але набагато більше він нагадував самогіпноз, навмисне вимкнення свідомості за допомогою такого ритмічного галасу. Все застигло всередині Вінстона. Під час Двох Хвилин Ненависті він не міг не впадати в загальне запаморочення, але цей напівлюдський стогін «Б-Б!» завжди приводив його в жах. Звичайно, і він скандував разом з усіма, не можна було інакше. Приховувати свої почуття, стежити за виразом обличчя, чинити так, як роблять інші, – все це давно стало інстинктивною реакцією людини. Але була секунда чи дві, коли вираз очей міг його видати. І саме в таку мить трапилася дуже важлива річ – якщо, звичайно, вона трапилася.
У цю секунду він зустрівся очима з О’Браєном. О’Браєн встав. Він зняв свої окуляри й характерним рухом знову посадив їх на носі. І була доля миті, коли їхні погляди схрестилися. Доки вони дивилися один одному в очі, Вінстон зрозумів – так, він зрозумів – О’Браєн думає про те саме, про що і він сам. Їхні