Камінний хрест. Новели. Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала їй подушку під голови.
– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.
– А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторах розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.
На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.
По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.
Катруся почервоніла і все собі гадала:
«Маю в бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мені лік!»
Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
– Аді, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях!
Звернувся до Катрусі.
– Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! I тобі ліпше, і нам ліпше…
Катруся плакала.
– То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарати цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погріб.
Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.
– Не плач, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема віходу. Ой небого, небого, тото мємо бідити без тебе… Ой, будем та будем…
Старий замовк.
– Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу, – шепотіла Катруся.
В’їзджали в місто.
Вертали додому. Сусід Микола також з ними.
– Він мені таке напіяв, що де, де, де-е-е! Мужикові до дохторів не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого – де що на світі є, то загадав. Може, воно у панстві помогло би, але у нашім стані