Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир ВойновичЧитать онлайн книгу.
Михайлівна. Я, звісно, до неї: «Валентино Михайлівно, що трапилось?» Вона хустинкою очі висушила і дивиться на мене суворо: «Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила». Я, звичайно, – Запятаєв радісно підморгнув, – з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: «Що значить – здається? Що значить – не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?» Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах – ви, може, пам’ятаєте – з’явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? За-вер-бо-ва-ний.
Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:
– Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчинського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній армії з’явився якийсь видатний командир – сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити, – сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов’язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з нею, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а вона впирається, вона хоче, щоб її зрозуміли. «Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся». А їй у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: «Кинь, – кажуть, – ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики – також політика». А вона: «Та що ви, та я…» А інша починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліпшого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо. – Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: – Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої