Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
миртом у петлиці, більш-менш при розумі, попри змучену голову (розставання, розставання!), висидів весільний обід між двома милими сестрами нашого зятя. Але тепер для мене клямка запала.
От же дурість невиспаного! Рекомендований лист до пані Колер, як я дізнався у поштовому відділенні, довелося б відкрити, штука не вельми приємна, бо ж мова про гроші, тоді ж я міг би, мабуть, надіслати їх інакше, або якщо так, простим листом, то принаймні тобі, просто до зажадання. Але зараз я опинився з конвертом перед поштовою скринькою і просто відправив його навмання пані Колер. Сподіваюся, він дійде.
Яке легке буде життя, коли ми будемо разом, – як я, дурень, пишу про це! – питання і відповідь, очі в очі. А тепер доведеться щонайменше до понеділка чекати відповіді на мій ранковий лист. Зрозумій мене правильно і залишайся до мене добра.
Ф.
Я хотів перед тобою пописатися, показати силу волі, почекати з листом до тебе, закінчити спочатку один документ, але кімната вже порожня, нікому я не потрібен, – ніби хтось сказав: «Залиште мені його, хіба ви не бачите, як він поглинутий своїми клопотами, у нього наче кулак у роті». Тож я здолав написати тільки півсторінки і знову повернувся до тебе, лежу над цим листом, як лежав поруч із тобою тоді в лісі.
Листа сьогодні не було, але я не боюся, будь ласка, зрозумій мене правильно, Мілено, я ніколи за тебе не боюся; якщо часом і складається таке враження – а воно часто складається, – то це лише слабкість, це примха серця, яке тим не менш твердо знає, в ім’я чого воно б’ється; у велетнів теж бувають хвилини слабкості, навіть у Геракла, по-моєму, одного разу опустилися руки. Але зі стиснутими зубами, дивлячись у твої очі, які я бачу в найясніший день, я можу винести все: розлуку, тривогу, турботу, твоє листовне мовчання.
Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клієнт (подумай тільки: і у мене є клієнти!), відірвав мене від писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому імперсько-німецько-коректне лице, і він був такий люб’язний, що навіть жарти брав за ділові відповіді; але хай там як він мені завадив, я не міг йому цього подарувати, до того ж мені довелося піднятися з-за столу, щоб пройти з ним в інші відділи, – і ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тієї миті, коли я встав, увійшов прислужник і приніс твій лист, я розпечатав його просто на сходах, і – Боже правий! – там світлина, тобто щось зовсім, зовсім невичерпне, такі листи приходять раз на рік, раз на вічність, і світлина така хороша, кращих не буває, – бідолашна маленька фотографія, на неї і дивитися можна хіба що крізь сльози, з б’ючким серцем, не інакше.
І знову переді мною сидить уже якийсь чужинець.
На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серці: і якщо я одного разу написав, що дні без твоїх листів були жахливі, то це невірно, вони були лише страшенно важкі – човен був важкий, занурений у хвилі страх як глибоко, по самі вінця, але плив-таки на твоїх хвилях, у твоєму потоці. Лише одного я не зможу