Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
ти знову і знову ставиш мені це важке запитання, але як на нього відповісти в листі (хай це навіть і останній недільний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобі напевно це скажу (якщо не відмовить голос).
Тільки не пиши більше про поїздку до Відня; я не приїду, але кожною згадкою про це ти немов підносиш язичок полум’я до моєї оголеної шкіри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасає, а горить рівно, ба – навіть розгорається. Ти не можеш цього захотіти.
Цих квітів, що ти отримала, мені дуже шкода. Через жаль я навіть не зміг розібрати, що це за квіти. Тим-то вони тепер стоять у твоїй кімнаті. Якби я і справді був шафою, то серед білого дня взяв би і висунувся геть із кімнати. Так і стояв би в передпокої – принаймні доти, доки вони не зав’януть. Ні, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоїх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.
Звичайно, у мене є твоя вчорашня, ні, позавчорашня телеграма, але квіти і тоді ще стояли живі. А чому вони тебе тішать? Якщо це твої «найулюбленіші», тоді ти повинна радіти всім узагалі подібним квітам на землі – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, і відповісти на нього можна тільки усно. Так, але де ти? У Відні? А де це – Відень?
Не можу позбутися цих квітів. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрія, примарилося нічного дня, – а квіти реальні, вони заповнили всю вазу (ти говориш: náruč[92] – і притискаєш їх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твої «найулюбленіші». Ну, почекайте, ось вийде Мілена з кімнати, я вас схоплю і викину у двір.
Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти мені нічого не кажеш? Ні, це неможливо.
Ти питаєш про Макса, але він же давно тобі відповів, я, щоправда, не знаю що, але в неділю він при мені опустив лист. А мій недільний лист ти отримала?
Учора був украй неспокійний день, не болісно неспокійний, а просто неспокійний, – можливо, наступного разу я про це розповім. Головне – що у мене в кишені була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе відчуття. Існує особлива людська доброта, про яку люди не підозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста[93], витягаєш по дорозі телеграму і читаєш (слова її завжди новина; прочитаєш їх, увібравши в себе – папір порожній, але як тільки застромиш аркуш у кишеню, він знову миттю заповнюється словами). Тут ти озираєшся і побачиш сердиті міни, в них не заздрість, ні, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобі прийшла ця телеграма? Про це треба терміново повідомити нагору. Хай хоча б негайно будуть послані до Відня квіти (оберемок). У кожному разі, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокійно, рибалки і далі надять рибу, роззяви і далі на них витріщаються, діти грають у футбол, жебрак біля входу на міст збирає крейцери[94]. Звичайно, якщо придивитися уважніше, в усьому цьому є якась нервовість, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своїх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з їх боку, – ніби звідусіль чується
Обійми (
Один із найкоротших мостів Праги, і єдиний, зроблений у стилі модерн. Перетинає Влтаву, з’єднуючи набережну Дворжака з набережною Едуарда Бенеша. Названий на честь чеського письменника і мандрівника XIX століття Сватоплука Чеха. За час існування міст двічі перейменовували: з 1908-го по 1940 р. це був міст Сватоплука Чеха (Svatopluk Čech); у 1940 р. німці перейменували його в міст Менделя (Johann Gregor Mendel); після їх вигнання мосту повернули назву, але в дещо іншому вигляді – Чехув міст (Čechův most).
Це навряд чи. З 25 лютого 1919 року в обігу була вже чехословацька крона.