Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег ЯськівЧитать онлайн книгу.
перетинаються, якраз час вдивитися в себе. Розчути далекий голос чужої людини, яка, можливо, говорить саме до тебе, яка, можливо, просить про допомогу, яка, можливо, переступила межу. Розчути у світовому ефірі власний голос, якого, можливо, раніше ти не розумів або ж не хотів слухати. Розрізнити голос людини соціальної та голос сумління й спробувати накласти їх в унісон.
Данський фільм «Винний» якраз про такий голос людини, яку потрібно почути та зрозуміти. Це один із найкращих прикладів терапії душі через мистецтво кіно.
Фільм розповідає історію, яка протікає в реальному часі, коли колишній поліцейський, а зараз оператор служби порятунку спілкується телефоном з жінкою, яка потрапила в біду.
За своєю формою «Винний» без перебільшення унікальний. Мінімалістична камерна драма, більш сувора, ніж театр, у дотриманні принципу єдності місця та дії, фактично монолог великим планом – усі ці драматичні форми в такій єдності неможливо було уявити в просторі кіно раніше. Тому те, що вдалося створити Густаву Меллеру, можна сміливо називати кінорежисерським подвигом. Та відкриттям.
Вкрай складно означити, у чому ж унікальна заслуга цього фільму, яка, втім безсумнівна. Духовна сповідь без священника, сеанс психотерапії без лікаря, монолог перед власним сумлінням чи підсвідома молитва перед Богом про прощення. Усе це та щось нове водночас. Можливо, це безмовне дзеркало, у яке ми вдивляємося протягом дев’яноста хвилин екранного часу.
«Винний» належить до тієї рідкісної категорії фільмів, які за мінімалістською формою вміщують величезний світ емоцій і водночас утримують глядацьку увагу кожної секунди й до останньої секунди. Повірте, вам буде складно відірватися від екрана, на якому начебто й нічого не відбувається.
Фільм був визнаний кращим у Данії та змагався за Оскара в номінації кращий іноземний фільм. Зважаючи на великі кінематографічні традиції цієї маленької скандинавської країни, дебют режисера можна вважати більш ніж вдалим. А головна роль для актора Якоба Седергрена, можливо, стане найголовнішою роллю в його кар’єрі.
Вiдверте зiзнання
(режисер Патріс Леконт, Франція, 2004)
Холодні вулиці безбарвної зими виокремлюють безмовні постаті незнайомих людей. Крізь вікна помешкань, офісів, кав’ярень ми щоденно спостерігаємо, як вони поспішають у справах. По обидва боки скла, а нехай і екрану, ми несемо власні мовчання. Цілі бібліотеки нерозказаних історій залишаються порожніми, нові словники невиражених почуттів виявляються непочутими. А, можливо, комусь саме зараз бракує непочатої розмови, і можливо, комусь нарешті принесе полегшення відверте зізнання.
Інколи потрібно наважитися перейти лінії мовчазного спостереження. Інколи потрібно заговорити першим, щоб отримати шанс бути почутим, або ж вчасно замовчати, щоби вислухати іншого. Хтозна, чи вийде з цього гарна історія, але точно розвіється самотність і принаймні з’явиться шанс на щастя…
«Відверте зізнання» – це фільм про