Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег ЯськівЧитать онлайн книгу.
морозяне повітря, і легка, немов дитяча мрія, історія.
Гайд-парк на Гудзонi
(режисер Роджер Мічел, Великобританія, 2012)
Інколи майже фізично відчуваєш, що ми, люди, підневільно заточені в координати вигаданої кимось і колись гри. Де правила встановлює історія, де ролі (політичні, професійні, повсякденні) часто важливіші за емоції. Де почуття б’ються немов у бійцівській клітці, стримувані фейковим етикетом суспільної сегрегації та правил професійної поведінки. Де людина-політик, людина-бізнесмен, чи навіть людина-вчений або – у дусі сучасності – людина-менеджер перестає бути першочергово Людиною – зі слабкостями, які можна пробачати, з хворобами, які треба лікувати, з гріхами, які варто спокутувати, зрештою, з хрестом, який потрібно нести.
Нам бракує тайм-аутів у цій вічній рольовій грі. Зупинок, коли можна критично озирнутись у минуле чи скептично поставитися до майбутнього для того, щоб зрозуміти, що це тільки в грі ми різні, часто ворожі, а поза нею насправді ми однакові, рівні в розлитій на нас любові, тимчасово земні у вічності.
Фільм «Гайд-парк на Гудзоні» – якраз така пасторальна зупинка в суворому трибі життя. Коли погода своїм провисанням між зимою й весною пригнічує мрії, коли наближення виборів пробуджує небезпечну свободу помилок, коли смертні люди продовжують грати свої демонічні геополітичні партії, струшуючи світовий порядок у хаос фейкових імперських амбіцій… От коли все це починає торкатися навіть простої людини в приватному спокої, якраз варто повертатися до таких фільмів, до такого шляхетного в намірах мистецтва.
Варто ще й тому, бо цей фільм у зовсім несподіваний спосіб розповідає про життя Франкліна Рузвельта – не як видатного Президента Америки, одного з архітекторів нового світового порядку, який зараз, до речі, під загрозою, а як звичайну людину, яка кохає й хоче кохати, відпочиває й вміє жартувати.
Цікаво й варто наголосити, що це британський, а не американський фільм, створений сміливим у виборі проблематики, але делікатним у розкритті людських характерів й обдарованим інтелектуальним почуттям гумору режисером Роджером Мічелом.
У епіцентрі фільму – епізод з життя Президента під час візиту до Америки британської королівського подружжя, а у фокусі – майже скандальні стосунки з далекою родичкою та подругою дитинства Маргарет Саклі, яку запросили доглядати за прикутим до інвалідного візка лідером. З цього матеріалу, базованого, до речі, на знайдених по смерті Президента щоденникових записах жінки, у режисера вийшов чудовий коктейль драми стосунків та комедії ситуацій, тобто справжня британська комедія.
Світлий, майже вільний від політичних тем фільм, занурює нас в епоху джазу та заміських вечірок. Для Америки друга половина тридцятих – це вже вихід з великої депресії й лише віддалене гуркотіння прийдешньої війни. Майже ідеальний час для візиту британського королівського подружжя, «короля, який