Орда. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
степом разом з козацтвом до Бугу.
Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл-паша в присутності кримського хана Девлет-Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.
Під цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертній постелі і чекав на отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою присутність у гетьманському стані.
Пилип Орлик і полковник Андрій Войнаровський не відходили від гетьмана, чекаючи, кому він передасть печать і клейноди, тож не покинули намету і тоді, коли увійшов Єпіфаній в облаченні з хрестом, – у кожну мить міг Мазепа віддати Богові душу.
Посміхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво-Могилянської академії, що колись у хвилини відпочинку й гетьманської задуми патетично й витворно читав напам’ять поезії Овідія.
– І ти тут… – промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і довго плакав, а підвівшись, промовив:
– Прости мені мій гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хай повернуться до мене змисли…
– Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з підозрою.
– Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…
– Що останнє ти запам’ятав?
– Що маю вбити тебе.
– Хто тобі таке наказав?
– Ґемон і вовкулака полковник Ніс.
Мазепа звівся на лікті і прохрипів:
– І ти, оскверений змовою зі зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?
– Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! – застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
…Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому від ігумена Ніколае хлібину, горнець вареного бобу і чверть олії.
– Чому сидиш у темряві? – спитав послушник. – Я ж приніс тобі свічок.
– Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, – відказав Єпіфаній, – то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність зайнятися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без ґноту ніколи не спалахне.
– Ґноти у свічках, що я тобі приніс, суть, чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?
– Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
– Принесу тобі…
– Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути