Бо війна – війною…. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелеґального з’їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий ризик?
Я ловив кожне слово білоруського поета, вбирав у свою пам’ять, я повірив, що історія його життя може стати колись мені у пригоді: як білоруси поведуться у нинішній хуртечі, якою дорогою підуть?
– Ми з вами, – говорив поручик Міцкевич, – якщо не рідні, то двоюрідні брати. Ось білорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвізькій семінарії учив російської словесності українець Федір Кудринський, автор багатьох праць з історії Давньої Русі, козацтва. То ж він порадив мені писати по-білоруськи. Зрусифікований український вчений виховав білоруського поета. Парадокс, проте – закономірний… Спільна наша доля, то спільною мусить бути й боротьба.
– Що ж ми повинні робити, пане поручику? Я молодий, нічого сам вирішити не вмію…
– Ситуація сама підкаже, що діяти. Тільки треба тобі пильно дивитися на світ і прислухатися до свого сумління.
– А що ви вже встигли дослухатися?
– Що встиг дослухатися, відчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирів. Марний то клопіт узяло на себе командування – їх стає щораз більше. І я зрозумів… Ти не відчуваєш, Іване, як тріскають прогнилі шви імперій? Як відбувається зміна поколінь борців за прогрес, та й за реакцію теж? Задумайся тільки: маємо осінь 1916-го. Помер у цьому році вчитель українського народу Іван Франко. Не стало ідеолога польських шовіністів Генрика Сенкевича. Покінчив життя самогубством перший американський соціаліст Джек Лондон. Хтось із нашого покоління мусить стати на їх місце, і будуть ті нові проводирі сильніші як у доброму, так і в лихому: розпочнеться боротьба на життя і смерть. Старі отупілі імператори вимирають: нема вже Франца-Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб’ють… Прийдуть нові вожді – революційні й контрреволюційні…
– А що тоді?
– Кожен, хто прагне волі своєму народові, стане на бік революції.
– І галичани?
– І галичани. Хіба ти не бачиш, як кришаться глиняні ноги Австро-Угорської імперії? Вона вже не витримує власної критичної маси…
– У нас є свій український леґіон.
– Вам можна б позаздрити… Та не матиме він сили встояти перед леґіонами польськими.
Блимає каганець на столі. За столом – поручик Міцкевич, учителька Шубертівна і я. А біля печі куняє старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подібні розмови? Та не виженеш із кімнати, а нашій бесіді немає стриму… Чей не донесе на своїх? А втім, він дрімає.
– Ви так категорично провіщаєте наш програш… Чому? – запитала Шубертівна.
– Та хоч би тому, – відказав поручик, – що ваш леґіон став під опіку ворожої вам Австрії, і вона, немов упир, вип’є з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новітнім завойовником.
– Але ж польський леґіон теж у складі австро-угорської армії, – вставив я.
– Так. Але ти забув,