Бо війна – війною…. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
другому було суджено діждатися справедливості.
Тож хочу, щоб про наші долі знали і наступні. Я адресую тобі, мій молодший брате, свою розповідь, яку скомпонував у пам’яті за час, проведений над озером Ямба-то, осмислюючи своє пережите, пригадуючи й домислюючи чуже – з батькових записок і розповідей, з наукових праць, листів і щоденників стрийка Михайла та із свідчень очевидців. А ти дітям перекажеш.
Весна 1914 року. Українські великодні свята випали зразу ж після польських, і всіх студентів відпустили на два тижні додому. Я закінчую щойно перший рік учительської семінарії у Станіславі, а вже мрію про той день, коли повернуся у свою Пилипівку вчителем і стану на місці пані Шубертівної, яка донедавна виплачувала щомісячно по двадцять корон на науку дітям найбіднішої у селі сім’ї – мені й братові Михайлові, що вчиться на першому курсі філософії у Львівському університеті. Мрію віддячитися їй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий і завзятіший від мене, піде в широкий світ, а я скромно буду вчити розуму сільських дітей і доглядатиму стару самотню вчительку до кінця її днів.
А ще мрію зустрітися у Пилипівці з коломийською ґімназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львові на теології. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда і поглядає на Михайла. Що ж, він старший і мудріший, їй з ним цікавіше…
Цього року Михайло від себе і від мене подякував учительці за допомогу, бо отримав стипендію – двадцять п’ять корон, а ще з протекції відомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став підробляти кольпортером у НТШ[2], крім того, харчується в академічній їдальні за половину ціни. Висилає мені гроші на утримання, і я повинен звітувати перед ним за кожен крейцар.
Сьогодні чекатиму у Станіславі на поїзд зі Львова, яким приїдуть Михайло і Гриць Шепетюк. Увечері в будинку українського «Сокола», що поряд із нашою семінарією (я про це Михайлові написав), буде читати «Мойсея» Іван Франко. Важко повірити, що побачу його зблизька… Потім поїдемо до Коломиї, а далі пішки – у Пилипівку. О, якби здійснилось те, про що ми домовлялися на зимових вакаціях – піти Страсного тижня у гори!
Та, напевно, ця затія не вдасться: дома чорна біда, тато спрацьований, знищений роботами, мама схибнулася розумом на релігійному тлі – пропадає у церкві й на плебанії, миє там підлоги, без упину молиться, батькові ж дорікає, що не послав мене вчитися на священика.
А ще непевно стало у світі, то, може, й не варто вештатися горами. Кажуть, поліція після віденського та львівського процесів полює усюди за російськими шпигунами.
В березні відбулася карна розправа у віденському суді над Олександром Яндричем, угорським підданим, який видавав Росії військові таємниці. В «Ділі» повідомлялося, що під час ревізії у нього знайдено шпигунські звіти, писані тайнописом, план фортець у Перемишлі, порядок походу армій на випадок війни, за що отримав від російського уряду грубі гроші. Засуджений на п’ять літ в’язниці в Куфштейні.
Того ж місяця у Львові
Наукове товариство імені Шевченка.