Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти… на них і земля держиться…
– То, може, воно там, між тими котами, й водиться! – одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своєю думкою.
Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, – тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, – усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, – чисто, гладко… Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви – обідати; після обіда – полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
– Піди, Івасю, піди гратися, – каже мати, – поки тато задрімає…
– Ді-ма-є… ма… – лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову – скоса поглядає на дитину.
– Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити…
– Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.
– А батько візьме прута, та – аж-аж-аж-а!
Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
– Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, – обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…
– Нічого я б у світі не хотів, – шептав він серед таких думок, – тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хліба б ми заробили за літо, та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.
– У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще – і тихо й вільно…
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю