Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
з залізними штабами, як у тюрмі, а людей – повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…
– Прийміть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.
– Іди… додаси й свого слова.
– За що це нас, братця, позапирали в цю тісну хурдигу? – питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.
– А щоб не втік! – одказав хтось.
– Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?
– Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні…
– Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.
– А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?
– Пий сам, коли подобається!
Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам… Товариський чоловік – нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».
Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись… А там знову батьки, матері… Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини – Василь та Онисько… Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів – і побратався вже! та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами… То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…
– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…
– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…
Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…
– Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду. – Він висвободився з закляклих рук старої матері, – давай прощатись з братами.
От уже построїли некрут в лави: