Апостол черні. Книга 1. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.

      «А мене Покутівка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо інакше сам покличе… і буде грім. Треба викінчити направку одного годинника, бо завтра реченець».

      Юліян працював допізна, а коли ліг до супочинку, приснилася йому Покутівка. І не саме село, а якесь одно місце в нім. Він стояв на краю темного лісу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в місячнім сяєві став, і по котрім плавали дикі качки. Одна з них відлучилася від табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо, воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юліян Цезар Gallius.

      «Не дотикайся її, – сказав строго. – Її місце там, вгорі. Хто буде світити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук і стрілу й указав уперед себе. «Там далеко, й ще дальше відсіль є для тебе і…» – з тим урвав і зник. Юліян, прийнявши лук і стрілу, звернувся до лісу. Ледве що поступив він тут, коли йому засвітила зірка. Та не вдолі в ногах, а десь між деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в теміні лісу просвічувала. Нараз задержалася в польоті. «Чому ти не вгорі? – спитав строго. – Твоє місце там, вгорі.» Зірка впала.

      Він зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила своє срібне сяєво й перебрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й він оглянувся – Юліюс Цезар Ґалліус?

      «Так».

      Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.

      Юліян шукав очима дальше за зорею по землі, тим часом замість неї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі. «Ходім удвох», – здавалося йому прогомоніло десь над його головою від того, що йшов біля нього похилений тягарем.

      «В мене лук і стріла», – сказав Юліян.

      «Зарий його в землю. Вона потрібує крові, щоб родила, – зачув ніби у відповідь. – З крові й постає й вмирає життя, а спасення вимагає життя, не відчуваєш?»

      Юліян оглянувся за тим, що говорив – але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенів в його нутрі дальше. Коли рано оповів свій сон матері й сестрам, ніхто не розумів його витолкувати. Він сам почував себе внутрішньо мов зрілішим.

      Зайвого часу не було ніколи в молодого Юліяна. До того не допускали ні батько, ні гімназія, ні матеріальні відносини. Як сказано, він числив ледве кільканадцять років як підучував вже слабших учеників. А коли упорався з собою і тими, займався виучуванням чужих мов, далі тілесним спортом і гімнастикою – наприкінці ж музикою і літературою, в якім напрямку зачитувався далеко поза північ.

      Батько настоював і на те, щоб займався й якою-небудь професією, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхні «умислового життя» – добре, коли ж піде криво (ріжні бувають зміни в протягу людського життя) не завадить знати і поплатне ремесло. Се годиться навіть з Гомером і Плутархом і їм подібним, що всі вони цінили, крім науки, мистецтво і працю.

      Та Юліян не мав на те часу,