Останній день. Микола ХвильовийЧитать онлайн книгу.
нарешті зрозумів у чому річ: «ага, он у чому річ», – подумав він і заходився біля своєї скрині. За мить скриня вже була під лавою, за хвилину на місці скрині сидів уже Швидкий, але спогад про цю розмову з новим товаришем залишився по суті надовго. І надовго він залишився саме тому, що був, можна сказати, трохи неприємний.
Та й справді: що тут гарного? Чапчик розуміє, що він селюк, він розуміє, що йому бракує міської виправки й тих вишуканих рухів, якими так успішно володіє цей містечковий хлопець, Чапчик, нарешті, знає, що він дуже низенький, що він замість кепі носить картуза і не має того породистого носа, що його має Швидкий, нарешті він знає, що все це поруч з Швидким робить його трохи комічним. Але хіба справа в цьому? Хіба він не був зразковим комсомольцем у своїй Комарівці? Хіба його не вважали за першу людину на селі? Навіщо ж тоді таким неохайним тоном розмовляти з ним? Ну, він помилився, не туди поставивши скриню, але при чому тут глумлива «молода»? Нарешті Чапчик доміркувався, що й скриню його Швидкий нарочито назвав «чамайданом».
Словом, розмова з новим товаришем не подобалася селюкові. І згадуючи її, він відчував на серці деяку образу. Саме тоді й взяла його заздрість, що він не може так розв’язно поводитись з людьми, як Швидкий, і тоді ж виникло в нім бажання, так би мовити, якось показати себе.
Бажання показати себе за дорогу цілком усвідомилось і, усвідомившись, почало розгорятись. Та й справді: Швидкий не тільки не змінив своєї поведінки, – він до безкраю розперезався й не менш остаточно довів, що для нього Чапчик не більш, як муха, з якою йому можна поводитись, як йому забажається. То він, розвалившись на лаві, примушував селюка сходити по воду, то він, вдаючи з себе пана, пропонував Чапчикові одчинити або зачинити вікно. Нарешті він вийшов із всяких норм пристойности й, повернувшись задом до своєї жертви, сказав:
– Анубо почеши мені спину… Та не там, нижче свербить!
Як видно хоч би з останньої фрази Швидкого, досі Чапчик виконував накази без всяких заперечень: не тільки тому, що він пасував перед цією винятковою розв’язністю, але й, головним чином, тому, що (як це вияснилося з розмови) Швидкий уже побував на шахтах і навіть (з його слів) один час був вибійником. Але тут Чапчик не витримав і, набравшись хоробрости, сказав:
– Я тобі не нянька – чухай сам!
Мовчазний широкоплечий Супрун, який до цього часу тільки спостерігав, раптом взявшись за живіт, зареготав басом.
– Так би й давно… – промовив він тим же басом. – Ач, який паничик найшовся!
Ця несподівана підмога підбадьорила селюка і підбадьорила тим більше, що Супрун хоч ще й не бачив шахти – все ж був містечковий комсомолець: до цього часу Чапчик думав, що всі містечкові комсомольці такі, як Швидкий, тепер він побачив, що він помилився, і побачив, що тепер не буде вже відчувати себе самотнім, яким він відчував себе до цього часу.
– І справді паничик, – задерикувато кинув підбадьорений Чапчик. – Кажу, чухай сам!
Але Швидкого очевидно важко було збентежити. Він повагом повернувся, подивився глумливо