Вовча сить. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
Хай там що, сюди вони не прийдуть. Не посміють. Я пришлю сюди Мустафу.
І стрімко вийшов. Роксолана зі страхом дивилась у вікно.
Султан сам, без охорони, їхав на білому коні, вкритому зеленим прапором, просто в центр палацової площі. Там горіло багаття, і в клубах диму можна було розрізнити маси людей. Яничари били в барабани, били в мідні казани і ревли, як шайтани. Можна було почути в цьому вирі:
– Ця клята Роксолана нашого султана зурочила!
– Чаклунка!
– Нам не платили вже рік!
– Худоба краще живе!
– Веди нас на Україну!
– Віддай Роксолану по-доброму!
– Все спалимо!
– Де наш Ахмед-паша?
– Де царевич Мустафа?
Доскакавши до центру, султан спішився, підніс руку. Все стихло. І направили на султана шаблі і списи. А падишах тихо і спокійно сказав:
– З усіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!
Відразу ж виступили три бувалі аги і стали всередині кола з мечів.
Затягнулося мовчання. Раптом Падишах, не сказавши ні слова, блискавичним рухом руки вихопив шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й отямитися не встиг.
Скрикнув натовп…
У покоях Роксолани перебував і Мустафа в повному обладунку царевича. Він заспокоював, як міг, молодшого Баязеда. Жінка дивилася на заграву ночі, прислухалася до несподіваної тиші, а потім знову все наповнилося криками.
І знову в покої вбіг, вже не стукаючи, переляканий євнух:
– О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!
Потім упав на коліна перед малим Мустафою:
– Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, які люблять вас і поважають, величають вас! Вони вимагають видати їм Роксолану Хюррем та її дітей. Інакше всіх нас… І все тут спалять… Що робити?
– Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа і вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.
Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дітей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею і прислухався до кроків у коридорі. А вони наближались, як і збуджені голоси людей.
Двері відчинились, і на порозі з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани і дітей.
– Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю і вимолюють прощення…
…Сиділи удвох на березі неспокійного моря. Догоряли вогнища, стихала ніч.
– Що ти зробиш із ними? – запитала Роксолана.
– Передам у військовий суд. Усіх їх буде страчено. Можна помилувати злочинця і навіть убивцю, але не можна помилувати військо, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.
– Це жорстоко, Сулеймане!
– Але справедливо. Народ, який змилується над бунтівниками, що повстали проти влади, даної самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.
Роксолана затулила обличчя долонями:
– Сьогодні найстрашніший день у моєму житті. Знаєш чому?
– Чому?
– Тому